Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

треба зробити — до вечора. До Асамблеї.

У дверях кухні з’явився похмурий батько. Теж не поїхав на роботу. Цікаво, чому.

— Я перепрошую, мені треба дещо…

Він зайшов у свою кімнату й завмер на порозі. Там, де вранці стояв монітор, тепер блищала чисто витерта стільниця.

Арсен нахилився. Системного блока теж не було. Під столом ще не встигли прибрати — там сірими клубочками лежав пил.

— Нам треба серйозно поговорити, — почав батько в нього за спиною. — Це, звісно, надзвичайний захід… Але в нас не було іншого виходу.

— Де мій комп’ютер?!

— Ми його продали, — сказала мама, і відразу чомусь стало ясно, що вона не бреше.

У Арсена потемніло в очах. Його диск. Його жорсткий диск. Він ніколи не зберігав паролів… Наче відчував. Але його файли… Його програми…

— Ви відформатували диск? — запитав він пошепки.

— Покупець сказав, що відформатує сам. Що там у тебе? Іграшки?

Без паніки, сказав собі Арсен. Дані по собаках у мене на флешці. Особистість Міністра зберігається на сервері гри. Імовірність, що той, хто принагідно купив старий комп, зрозуміє, що саме попало йому в руки… украй мала. Проте існує.

— Слухайте, — Арсен облизнув губи. — Ще не пізно. Поверніть його. Якщо треба, я доплачу, — він аж зрадів з правильної ідеї. — Мені потрібний мій комп’ютер. Ви не розумієте, що ви зробили.

— Ні, ми розуміємо, — батько дивився повз нього. — Ти божеволієш. Є тільки один спосіб зіскочити з цієї голки — кинути зразу!

Батько раптом ступнув уперед і взяв Арсена за плечі:

— Послухай, синку. Так багато гарного в житті. Кіно, книжки, дівчата… Ковзанка… Хочеш, на ці канікули поїдемо в Париж? Я забронював готель на нас трьох. Ти ж хотів у Париж?

Арсен вивільнився:

— Мені потрібний мій комп. Терміново.

— Ти його не одержиш, — батько жестом зупинив маму, котра хотіла щось сказати. — Це наше останнє слово.

— Телефон клієнта?

— Що?

— Телефон того, хто купив мою машину?!

— Арсене…

— Що ви зробили! — він зрозумів, що втрачає владу над ситуацією цілком і остаточно. — Що ви…

Він кинувся до дверей. Батько спробував його втримати, Арсен вирвався з несподіваною силою. Мати відсахнулася.

— Ти бачиш?! — закричав батько. — Ти бачиш, що з ним діється! Він несамовитий!

Арсен схопив з вішалки свою куртку.

— Арсенію, стій! Ти нікуди не підеш!

— Я піду! — тепер він верещав, мов дитина. — Я піду! І ви одержите, що хотіли!

— Стій!

Батько був сильніший, проте він не уявляв собі Арсенової рішучості. Чотирнадцятилітній підліток, доведений до розпачу, може стати сильним, як загнаний у кут пацюк. Арсен вирвався, обірвавши застібку на куртці, і вилетів на сходовий майданчик.

Батько не став його доганяти.

* * *

Надворі йшов сніг. Од вітру зразу ж навернулися сльози. Арсен біг, на ходу марно застібаючи куртку, намагаючись себе переконати, що не плаче, просто вітер і сніжинки б’ють в очі. За кого вони його мають — за дебіла? За шмаркате маля?

Блискавка на куртці зламалася. Були ще кнопки, якими Арсен давно не користувався — металеві блямби, тугі й незручні. Зрештою, зійде й так. Не вмирати ж од запалення легенів батькам на зло?

Незабаром він засапався й перейшов на крок. Він давно не бігав, не грав у футбол і не катався на велосипеді — тут батьки мали рацію. Фізична сила витрачалася швидко, однак душевна рівновага, здається, помалу відновлювалася.

Він заклацнув на куртці всі кнопки — від зусиль подушечки пальців аж почервоніли. Треба знайти Інтернет-кафе. Якнайдалі від дому. Щоб батьки не могли його знайти.

Отямившись, він витяг з кишені мобільник і вимкнув. При думці, як батьки його шукатимуть, дзвонитимуть і чутимуть «абонент недоступний», йому на секунду стало їх шкода. Та тільки на секунду.

Вони ж такі самі, подумав Арсен з люттю. Мама зі своїми френдами, тато зі своїм телевізором. Жодне не грає за правилами, описаними в журналі «Сім’я та школа» за тисяча дев’ятсот шкопирнадцятий рік. Арсен для них — персонаж казковий, «син» узагалі. «Син повинен», «син мусить». Жодному з них і на думку не спаде поставити себе на Арсенове місце, хоч у такий простий спосіб побачити в ньому особистість!

У метро о цій порі було досить вільно. Пахло вогкістю й пилом, мокрим хутром і злежалим одягом. Арсен пробрався в куток вагона й тут примудрився сісти. Поруч громадилася, мов вежа, повна дама в шкіряному пальті — навіть сидячи, вона була вища за Арсена на голову. Від неї відгонило гарними парфумами та мокрою псятиною.

Навпроти дівчина у фіолетовій куртці читала книжку під назвою «Vita Nostra».

На жовтих стінах вагона, тут і там укритих плексигласовими щитами, рясно відображалося чуже придумане життя. Рекламні листівки обіцяли кредити, знижки, путівки в теплі краї; окремою ніжною плямою виділявся аркуш з рекламою виставки орхідей. У проході йшов продавець гелевих ручок. Ручки, на відміну від усього іншого, були реальні — тут і зараз.

Сьогодні о десятій годині в Міністра призначено зустріч з Маленькою Квіні. Або Рудою Квіні. Або Змією. Або Сукою, як кому подобається. На вигляд тендітна дівчина, майже дівчисько, зі шкірою кольору какао, з мідним волоссям до підлоги, вона веде грубу, чоловічу гру. Майже всі впевнені, що Квіні насправді чоловік. У Арсена був знайомий, котрий завжди грав за дівчат, а на питання «чому?» відповідав просто: мені приємно бачити на екрані перед собою жінку, а не дядька…

Арсен, виявляється, дуже любив своїх батьків. Він сприймав їх такими, як вони є. Що далі?

Він згорбився, насунувши на очі кепку. До повноліття ще чотири роки. Віртуальні гроші непросто обміняти на реальні. Потрібен рахунок у банку. Сам він, не звіряючись на дорослих, не зможе відкрити