Читати книгу - "Автограф для слідчого"

сам картаю себе. Якби знаття!

— Якби знаття! — не витримав Козюренко. — А якби нічого не трапилось? Чи не ваш обов’язок — зупинити товариша, коли робить негарно?

— Значить, мій, — погодився Засенко, — але вже вибачайте, так сталося, тепер би…

Полковник безнадійно махнув рукою. Запитав:

— І скільки ж випив той другий?

— Менше, ніж півсклянки. Я точно бачив. Ще пожалкував тоді: коньяк — і за батарею…

— А Галата нічого не помітив?

— Пив він у цей час, а той спритно так: мовляв, також за одним духом, і тільки краплини залишились…

— А потім?

— Почали закушувати. У них там шашлики стояли і ще якісь страви. А я свої шашлики доїв і пішов.

— Обличчя чоловіка, який пив з Галатою, бачили?

— Та він спиною до мене… Кремезний, сильний— відчувається.

— Чому так гадаєте?

— Склянка вся в руці сховалася. Кулак — дай боже кожному! Та й у плечах широкий.

— У чому був зодягнутий?

— Сірий костюм. Шия червона, підстрижена коротко. Волосся, значить, рудувате, чи так здалося мені? Світлий, одне слово, блондин, значить.

— Молодий чи старий?

— Спиною ж він до мене. Але ж, певно, не парубок.

— Чому так гадаєте?

Засенко знизав плечима.

— У парубків, знаєте, статура не та, — мовив розважливо. — А десь до сорока чоловік набирає… Ну, м’язів та й взагалі…

Козюренко кивнув згоджуючись. Запитав:

— Від вашого об’єднання до тої шашличної скільки йти пішки?

— Хвилин двадцять п’ять.

— Якісь машини стояли під шашличною?

— Там завжди стоять. Вулиця тиха, чому не поставити?

— Спасибі вам, — полковник простягнув Засенкові руку. Той підвівся, але не пішов. Постояв трохи й мовив винувато:

— Ви вже пробачте мені. Не зупинив я, значить, Галату. Винуватий, і сам собі не прощу.

Він наче просив, щоб йому пробачили, але Козюренко покривив би душею, зробивши це. Мовив сухувато:

— Кожен із нас мусить завжди бути людиною!

У кабінеті директора на полковника чекали Глуховський і головбух.

— Павла Павловича терміново викликали до главку, — повідомив Глуховський. — А ми ось склали список, — подав папірець, — тих, які знали чи могли знати, що Галата одержав доручення на норкові шкурки. Можливо, когось ми не згадали, та й Галата міг сказати кому завгодно, але це вже, скажу вам, така справа…

— До речі, — запитав Козюренко, — коли вчора Галата пішов обідати?

— Перерва починається о тринадцятій.

— А він не міг піти раніше? Глуховський заперечив:

— Учора в нас була невеличка нарада, яка закінчилась за кілька хвилин до перерви. І Галата був на ній.

— Так… — промимрив Козюренко. Він швидко проглянув список. Заховав до кишені.

— Я прошу вас, — мовив офіційно, — нікому не казати про цей список. Щоб ніхто не хвилювався даремно. — Головбух хотів щось заперечити, але Козюренко зупинив його легким рухом руки. — Пробачте, та я мушу терміново їхати. Зустрінемося завтра, може, щось згадаєте чи виникнуть якісь міркування — з радістю послухаю вас.

Шофер, побачивши полковника, увімкнув мотор.

— На Каштанову, — наказав Козюренко, — там десь є шашлична, знаєте?

Шофер нахилив голову.

— Бував. Звичайна собі забігайлівка.

— Давайте, дорогенький, зміряємо відстань звідси до тої шашличної, — попросив Козюренко. — А потім — до міської прокуратури.

Шульга сидів на дивані, а Козюренко міряв кабінет легкими кроками.

— Що ж маємо, дорогенький? По-перше, — загнув вказівний палець на лівій руці, — точно знаємо, що Галата вийшов учора о тринадцятій годині з приміщення об’єднання і через вісім хвилин сидів у шашличній на Каштановій. Від фабрики до шашличної близько двох кілометрів, пішки за вісім хвилин він не зміг би здолати таку відстань. Отже, на нього чекала машина чи Галата скористався попутним транспортом. Мабуть, отой чоловік у сірому костюмі, з яким Галата розпив пляшку коньяку в шашличній, чекав на нього в машині.

Шульга кивнув.

— Цей чоловік після десятої ранку, — вставив, — дізнався, що Галата одержав доручення на партію норкових шкурок, якось зв’язався з ним і під час обідньої перерви повіз до шашличної, де пригостив коньяком.

— Мабуть, так, — схвалив Козюренко, — і нам завтра слід встановити, чи не дзвонили Галаті на роботу перед обідньою перервою. Далі, — загнув другого пальця, — приблизно о другій годині дня чи на початку третьої, як твердить експертиза, Галату вже було знайдено на дніпрових схилах. Засенко ще о пів на другу бачив Галату з чоловіком у сірому костюмі в шашличній. Отже, щоб дістатися за цей час від Каштанової до схилів, знов-таки потрібна машина. Припустимо, машина чекала на них біля шашличної. Можливо, той самий «рафик» захисного кольору, на якому потім злочинці приїхали на базу за шкурками. — Зупинився біля письмового столу, щось позначив у блокноті. — Завтра слід розпитати в буфетниці шашличної або в її постійних відвідувачів, якщо такі знайдуться, чи не бачили позавчора після тринадцятої години на Каштановій темно-зеленого «рафика», можливо, навіть запам’ятали номер…

— Слушно, — погодився Шульга. — Мусили мати машину в своєму розпорядженні. На таксі чи на попутний транспорт розраховувати не могли — ненадійно та й свідки зайві.

— Звичайно. І скористалися фальшивими номерами. Маємо довідку від автоінспекції, що номерні знаки КИИ сімдесят шість — вісімдесят вісім має «Волга», яка обслуговує завод торговельного обладнання. Вчора на ній їздив директор заводу, а від шістнадцятої до вісімнадцятої години вона стояла біля заводоуправління. Отже, скориставшись фальшивими номерами, злочинці, а їх могло бути двоє — чоловік у сірому костюмі та шофер, — вивезли сп’янілого Галату на дніпрові схили і там убили двома ударами ломика чи автомобільної монтировки по голові. Маємо відносно цього висновок експертів.

— Чоловік у сірому костюмі міг бути й шофером, — зауважив Шульга.

— Міг, звичайно, міг. Та не думаю. Він, хоч і вилив