Читати книгу - "Людина в футлярі"

лежав за завісою, вкритий ковдрою, і мовчав; запитаєш його, а він тільки "так" або "ні" — і більше ні звука. Він лежить, а поруч бродить Афанасій, похмурий, насуплений, і зітхає глибоко; а від нього горілкою, як з шинку.

Через місяць Бєликов помер. Ховали ми його всі, тобто обидві гімназії і семінарія. Тепер, коли він лежав у трупі, вираз у нього був лагідний, приємний, навіть веселий, ніби він радів, що нарешті його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде. Так, він досяг свого ідеалу! І, ніби на його честь, під час похорону була похмура, дощова погода, і всі ми були в калошах і з парасольками. Варенька теж була на похороні і, коли труну опускали в могилу, заплакала. Я помітив, що хохлушки тільки плачуть або регочуть, середнього ж настрою у них не буває.

Признаюсь, ховати таких людей, як Беликов, це велика приємність. Коли ми поверталися з кладовища, то у нас були скромні, пісні фізіономії; нікому не хотілося виявляти цього почуття задоволення,— почуття, схожого на те, яке ми відчували давно-давно, ще в дитинстві, коли старші виїжджали з дому і ми бігали по саду годину чи дві, упиваючись цілковитою волею. Ох, воля, воля! Навіть натяк, навіть слабенька надія на її можливість дає душі крила, чи не правда?

Повернулися ми з кладовища в доброму настрої. Але минуло не більше тижня, і життя потекло по-старому, таке ж суворе, стомливе, безладне, життя, не заборонено цуркулярами, але й не дозволене повністю; не стало краще. Та й справді, Беликова поховали, а скільки ще таких людей у футлярі залишилося, скільки їх ще буде!

— Ото ж воно й є,— сказав Іван Іванович і закурив люльку.

— Скільки їх ще буде! — повторив Буркін.

Учитель гімназії вийшов з сарая. Був це чоловік невеликий на зріст, товстий, зовсім лисий, з чорною бородою мало не до пояса; і з ним вийшли дві собаки.

— А місяць, місяць який! — сказав він, дивлячись вгору.

Стояла вже північ. Праворуч видно було все село, довга вулиця тягнулася далеко, верст на п'ять. Все потонуло в тихому, глибокому сні: ні руху, ні звуку, навіть не віриться, що в природі може бути так тихо. Коли місячної ночі бачиш широку сільську вулицю з її хатами, скиртами, заснулими вербами, то на душі стає тихо; в цьому своєму супокої, сховавшись у нічних тінях від трудів, клопоту й горя, вона лагідна, сумна, чудова, і здається, що й зорі дивляться на неї ласкаво і розчулено, і що зла вже немає на землі, і все благополучно. Ліворуч від села починалося поле; його було видно далеко, до горизонту, і на всю широчінь цього поля, залитого місячним світлом, теж ні поруху, ні звуку.

— Ото ж воно й є,— повторив Іван Іванович,— А хіба те, що ми живемо в місті, в задусі, в тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо в вінт, — хіба це не футляр? А те, що ми проводимо все життя серед нероб, сутяг, нерозумних і бездіяльних жінок, говоримо й слухаємо різні дурниці,— хіба це не футляр? От, коли бажаєте, то я розповім вам одну дуже повчальну історію.

— Ні, час уже спати,— сказав Буркін.— До завтра.

Обидва пішли в сарай і лягли на сіні. І вже обидва вкрилися і задрімали, коли раптом почулися легкі кроки: туп, туп... Хтось ходив недалеко від сарая; пройде трохи і зупиниться, а за хвилину знову: туп, туп... Собаки загарчали.

— Це Мавра ходить,— сказав Буркін.

Кроки затихли.

— Бачити й чути, як брешуть,— проказав Іван Іванович, повертаючись на другий бік,— і тебе ж називають дурнем за те, що ти терпиш оту брехню; терпіти образи, приниження, не сміти одверто сказати, що ти на боці чесних, вільних людей, і самому брехати, посміхатися, і все це заради шматка хліба, заради теплого кутка, заради якогось чиночка, не вартого й копійки,— ні, більше жити так неможливо!

— Ну, це вже ви з іншої опери, Іване Івановичу,— сказав учитель.— Будемо спати.

І хвилин через десять Буркін уже спав. А Іван Іванович усе повертався з боку на бік і зітхав, а потім підвівся, знову вийшов надвір і, сівши біля дверей, закурив люлечку.

1898