Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

він любить свій дім, який мовби виступив з лісової гущавини ближче до вулиці й назавжди завмер на місці; любить своє просторе обійстя, облямоване зеленими килимами традиційних тут газонів.

У такі хвилини він видається абсолютно відстороненим од мирської суєти, цілковито зосередженим на тій нескладній роботі. Спостерігаючи за ним, дивуєшся, як легко уміє переключати свою увагу від щоденних бізнесових клопотів. Але згодом Яцик казав: нарешті до мене прийшло рішення. Виявляється, дрібні побутові заняття не тільки приносять йому задоволення можливістю трохи розслабитися, поспостерігати за життям природи (а вона ж – у його дворі!), насолодитися простотою, а й дають дорогоцінну змогу нехапливо передумати всі ті проблеми, що обступають підприємця щільною стіною майже день при дні. Як, скажімо, і письменник чи художник, він працює навіть тоді, коли, власне, не працює. Тобто не сидить за робочим столом у канцелярії, як мовиться, не перебуває безпосередньо при виконанні обов'язків.

Ось він – на котеджі (так називаються тамтешні дачі) косить траву чи обрізає гілля дерев. По-спортивному одягнений, цілковито поглинутий роботою, анітрохи не нагадує благополучного бізнесмена. Завітав сусіда. І починається розмова про українські справи. Спершу вона тече мирно – йде обмін новинами з Києва. Далі (коли мимоволі починаються узагальнення почутої інформації) Яцик, оперуючи спостереженнями природи українського характеру і новими фактами, знову говорить про наболіле: ми не хочемо ставити перед собою завдань здобувати найвищі вершини, ми задовольняємося пересічними досягненнями; де наші банки? де велетенські виробничі корпорації? де наш бізнес міжнародних масштабів? де, зрештою, національне примирення в ім'я вільної, незалежної України? Градом сиплються різкі й дошкульні слова. Співрозмовник або намагається кволо щось заперечити, або мовчить, не маючи аргументів. (Потім він мені сказав про Яцика: «Великий патріот і меценат – мільйони дав на українську справу, але надто різкий на слово й гордий, якби не це – у нас би його на руках носили…» І саме в тому я дозволив собі трохи засумніватися, бо тут, як і скрізь поміж нашого брата, не дуже схильні вибачати життєвий успіх і популярність.) Ось він, то глибоко зосереджений, то іронічно усміхнений, відповідає на запитання журналістів. Має нагоду сказати про найголовніші життєві самонастанови, поділитися спостереженнями про роль української еміграції для української справи. Відзначаючи заслуги її в збереженні національної ідентичності, докладно говорячи про справи громад, церкви, просвітніх інституцій, як завжди, висуває принципово важливі, глобальні за масштабами проблеми стосунків українства зі світом, конкретизує те на різних прикладах. І знову все зводиться до ключового моменту: ми здебільшого прирікаємо себе на роль робочої сили в чужих руках, під чужим керівництвом і традиційно звинувачуємо  за цю невиграшну роль когось іншого, хоча нам треба визнати тут нашу ж вину.

ПЕТРО ЯЦИК:

Наша еміграція псує багато енергії, часу, грошей, паперу на так звані політичні суперечки. Красномовство заступило зміст поняття «політика». Навіть не питаємо себе, яка політика. Міждержавна, державна, провінційна, регіональна, шкільна, церковна, економічна чи яка інша?!

Засобів до роблення правдивої політики еміграція не має. Можна лише координувати групову політику. При помочі освіти можна підносити інтелектуальний рівень, включно з піднесенням рівня координуючих чинників. Нормально на провідника ця група щокілька років вибирає кращих людей з-поміж себе. Якраз через брак піднесення інтелектуального рівня наших груп вони залишилися із старими, примітивними не провідниками, а відумираючими монархами. Ще більше нещастя в тому, що цих груп так багато. У 1963 році на приїзд нашого Блаженнійшого привіт для нього склали 167 організацій міста Торонто. Переглянувши той реєстр, я собі подумав: якби з якоїсь причини 160 тих організацій з їхніми головами перестали існувати, чи була б з того користь чи шкода для України? По деякому часі я погодився, що це була б тільки користь, бо залишених сім організацій мали б добрих, талановитих, добре платних людей, які керували б громадським життям. Не було б стільки жебранини, продажу квитків, банкетів. Тих сім, роблячи конкретну працю, не мусили б витрачати енергію на суперечки 160-ох, на докази, хто з них кращий гіпокрит, називаючи сьогодні свою діяльність українською політикою…

Змагання до висот є одиноким здоровим оправданням на існування. Змагання за життя є одиноким реальним оправданням життя.

Ті люди чи народи, які нездібні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, тратять право на життя і від-умирають. Саме говорення про змагання не є, по суті речі, змаганням. Від кожного з нас особисто залежить, який приклад з обох названих виявів ми виберемо, що досягнемо.

Бо тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні у країнах нашого поселення, як також і на рідних землях…

У кабінеті для ділових переговорів. 1995 р.

Те, що Яцик говорив понад десять років тому, анітрохи не втратило своєї актуальності й сьогодні. Коли він нагадує про це, в його голосі немає жодного натяку на торжество, що так часто буває в людей, які пишаються своєю прозірливістю і не втомлюються всім нагадувати: бачте, я не помилявся! Яцик хотів би помилятися, коли висловлює докори на адресу своїх земляків, він справді зрадів би, допевнившися, що помиляється. Йому не потрібні лаври Кассандри. Йому потрібні благополуччя й процвітання українства в його рідній державі. Аби це досяглося, Яцик сприйняв би те як найбільше особисте щастя.

Ось він, веселий і приязний до товариства, оповідає гуртові людей у домі пані Марії Голод про свої молоді роки на канадській землі. Дотепні історії з несподіваними комічними ситуаціями так і сиплються з нього. То згадує, як з небіжчиком Романом Голодом і незмінним Богданом Бігусом упродовж доброго десятка літ ходив колядувати (всі наколядовані гроші передавали в фонд «Енциклопедії Українознавства»). Володіючи артистичним хистом, уміло шаржує своїх співколядників, легко відтворює їхні жести, міміку,

Він виступає в Україні.

інтонації, переповідає сюжети тодішніх пригод. І, дивлячись на нього, життєрадісного, сповненого енергії та оптимізму, ніяк не