Читати книгу - "Кам’яне яйце"

172
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 76
Перейти на сторінку:

— Ти пам’ятаєш крокодила? Він страшний?

— Трошки страшний… Коли розкриває свого величезного рота.

— То хочеш казочку про крокодила?

— Ага, хочу, мамо.

— Тоді слухай. Жив собі на світі мисливець. Загалом він був ученим, біологом. Але дуже любив полювання. Як тільки йому випадала вільна година, він відразу телефонував до товаришів, вони домовлялися про зустріч, а коли ніхто із друзів не мав можливості, то він і сам вибігав з рушницею напохваті, викликав наишвидкісніші машини і летів у найвіддаленіші куточки нашої планети, де ще можна було знайти диких птахів чи звірів.

— Мамо, ти ж обіцяла про крокодила.

— Не поспішай, Ярчику. Це буде довга казка. Слухай… Тож на полювання він їздив завжди, коли випадала вільна година. А якщо мав тиждень-другий, то летів далеко-далеко, на чужі планети, де ще були незаймані ліси і степи, моря і гори.

— А як його звали, мамо?

— Звали його… Так його і звали. Мисливцем. Прізвище в нього було таке. Микола Мисливець.

— Мамо, а де на Землі можна ще знайти диких птахів та звірів?

— Ніде, синку. Диких тварин на Землі вже давно немає, але існують мисливські заповідники, де на спеціальних фермах розводять тварин, птахів, а потім випускають у ліс чи в степ, щоб люди могли їх уполювати. Розумієш?

— Авжеж, розумію.

— Але з кожним роком мисливців ставало все більше, а відтак меншало птахів. Ферми не встигали вирощувати дичину для заповідників, і з кожним роком доводилося все довше чекати, коли випустять на мисливця якусь дичину… А особливо прикро було бачити впольованих птахів — таких маленьких і жалюгідних. Микола Мисливець так колись і сказав: «Два місяці чекав, доки прийде черга вцілити оце жалюгідне курча. Вдома й показати буде соромно». А товариші по полюванню розсміялися, почувши ті слова: «Ви, шановний академіку, мабуть, хотіли б, щоб замість качок крокодили літали? То вже як поцілиш, то вдома не буде соромно показати». Посміялися всі гуртом, а Мисливець задумався — справді, хіба він не біолог, хіба він не може вивести таку породу крокодилів, аби вони літали? Отоді справді буде полювання! Хай навіть доведеться довше чекати своєї черги, бо крокодилів, певна річ, буде важче розводити, ніж качок. Але ж тоді хоч знатимеш, заради чого чекаєш.

— Мамо, а підемо завтра зустрічати татка?

— Ти ще не хочеш спати, синку?

— Ні, не хочу. Я цієї ночі не засну, мамо. Навіть якщо ти і розповіси казку про крокодила до кінця. Я буду думати про тата. Цікаво, який він? Такий, як на фотографії? Чому ти плачеш, мамо?



З березня 1919 року.

Джеймсові Гемблу.

«… Бога ради, доки зможеш, не повертайся в цю країну. Повір тямущій людині. Я патріот і готовий померти за цю велику і славну країну. Але жити тут — чорта з два!

ХЕММІ»


Світлу цятку на вечірньому обрії помітили майже всі водночас. Фредерік Мелвін поглянув на годинник.

— Так, це він. Не маю сумніву, — голосно сказав Микола Рамар і чомусь насупився. — Пізнаю його манеру посадки, він завжди немов підкрадається до космопорту. Більшість хлопців чешуть по прямій, а цей завжди зберігає індивідуальність. Через кілька хвилин матимеш щастя особисто познайомитися з найкращим пілотом КОТРАЦ…

Майор Мелвін роззирнувся, пробіг поглядом по невеликому натовпу зустрічаючих. Він шукав Марту, але не бачив її. Одна жінка видалася схожою на Марту. Він навіть зробив кілька кроків до неї, упевнився: лише схожа, але не Марта.

Раптом хтось смикнув його за рукав літника, і дитячий голос продзвенів:

— Товаришу майор, її не буде. Мама не прийде.

Мелвін опустив погляд і відразу упізнав:

— Це ти, Ярославе?

— Так, товаришу майор.

— Називай мене просто Фредеріком.

— Добре, майоре Фредерік… Мама трохи занедужала. Але мене вона відпустила. Вас я здалеку впізнав. Візьміть мене, будь ласка, на руки, бо я майже нічого не бачу. Тато вже приземляється? Так, товаришу майор?

Мелвіну на очі навернулися сльози. Він здивувався їм, бо ніхто ніколи не вважав його сентиментальним, взяв хлопчика на руки.

— Тобі добре видно?

— Прекрасно видно, майоре Фредерік. Спасибі. Яка велика машина.

— Твій тато найкращий пілот, і він вже давно літає на найбільших і найкращих машинах.

— Сідає! Вже сідає! Як красиво!

До Мелвіна підійшов Микола Рамар:

— Прийшов зустрічати свого тата? — Хотів поплескати малого по щоці, але той відхилився і закопилив губку:

— Я хочу найпершим побачити, як мій тато вийде з машини.

Рамар вдав, що не образився.

— Мій юний друже, спершу з машини вийде біокібер-навігатор, за ним мусить вийти біокібер-механік, а вже потім — твій тато. Ти хочеш літати так, як твій тато?

— Я дуже хочу і я буду літати, як мій тато.

— Приємно це чути, Ярчику. Твій тато найкращий пілот КОТРАЦ.

— Товаришу директор, пробачте, а коли мій тато полетить наступного разу?

— А ось цього, юначе, я не знаю.

— Чому? — зойкнув Ярослав. — Адже ви директор, і мама каже, що ви все знаєте — хто, куди і коли летить.

— А цього разу не знаю. Цього разу більше знає майор Фредерік…

— Це правда, товаришу майор?

— Якоюсь мірою, Ярославе… Я прилетів до вас, щоб запропонувати твоєму татові одну цікаву роботу. Я не знаю, чи він погодиться, але я дуже хотів би, щоб він погодився…

— Він скоро знову полетить?

— Якщо погодиться, то летіти треба якомога швидше.

— Надовго?

— Так, Ярославе, надовго. Але це дуже важливе і цікаве завдання, скажу тобі по секрету. Від виконання його великою мірою залежить доля і розвиток нашої цивілізації, нашої планети, доля

1 ... 4 5 6 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кам’яне яйце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кам’яне яйце"