Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

ладен розіп’яти, замордувати, тільки б довідатися про ЙОГО ТАЄМНИЦЮ!

Але над цим він поміркує, як повернеться додому. А поки що спробує розслабитись і забути про роботу, яку щойно закінчив.

Клацнув допотопним педальним вимикачем і приймач відригнув децибелами, не властивими з’їдженому старістю «жуку». Доулд приглушив звук, покрутив ручкою настройки і відшукав за шквалом хрипіння до холєри збуджуючий шепіт прокуреного жіночого голосу:

I want you, boy, boy, boy… Oh, yes! [4]

Як справжній профі, впродовж багатьох років навчився не повертатися до виконаного, аналізуючи деталі. Зрештою, керувався примітивною філософією вишколеного вояки, для котрого єдиним поштовхом до роботи мозкових звилин служили короткі команди на зразок: вперед-назад, наступай-відходь, вогонь-пали, бий-убий! Добіг, оточив, спалив, вистріляв, — окей, розслабляйся, відпочивай та чекай нового наказу.

Добрячу школу професійного найманця Гренд Доулд пройшов замолоду в джунглях Індонезії. Це і стало для нього не таким вже й пропащим заробком. Усе було б нічого, якби один з голосів, що озивався скупими наказами на другому кінці дроту, не вивертався від іншого бажання і не шелестів до нього з того світу:

— Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?

Тільки у таких випадках Доулд перетворювався на маріонетку, мовчки кивав у знак згоди і виконував усе, що наказував невідомо хто, заради одного — аби отой ХТОСЬ не цікавився його браслетом. Від-че-піть-ся! Але попри все не нидів тільки на пенсію ветерана, однак завжди здригався, коли телефон озивався тембром з тамтого світу.

… Доулд розслаблявся, милувався розкішним гірським краєвидом. Підстав для хвилювання не було. До його фольксвагена, купи металевого брухту, уваги поліцейського патруля — нуль. Ті хлопці при потребі спиняють швидкісні автомобілі, що пролітають поруч чудовою трасою через швейцарські Альпи, залишаючи по собі далеко попереду сонячні відблиски. А його шарабан ледь повзе, — їде собі такий спокійний емерит, не квапиться, не порушує правил дорожнього руху, ні до кого не має діла.

За розрахунками Гренда Доулда, а в цьому він переконаний, поліція вдарить на сполох не раніше, як опівдні.

Срібна стрічка бетонки паском огортала гору, з якої Доулд спустився півгодини тому. Містечко Рібург, куди мав би надійти перший дзвінок, бо саме там розташована пожежна команда, Доулд щойно проїхав. Тепер за зеленими соснами з другого боку гори напевне вже поповз густий дим від пожежі на гірській фермі.

Ще кілометрів двадцять — і Женева проковтне на своїх вуличках нічим не помітний фольксваген. Гренд Доулд так і зробить: залишить той металевий мотлох на узбіччі з ключами і відчиненими дверцятами. Так тут роблять, коли хочуть позбутися непотребу.

А йому саме так велено зробити. Подальша доля фольксвагена не повинна його турбувати, це вже не його проблеми. Потім він візьме таксі до летовища і за якусь годину знову дихатиме цвілявим духом своєї кімнати в одному з старих районів голландської столиці.

Цього разу Доулд виконав досить дивне замовлення. Чорт забирай, знову доведеться починати чергову спробу розслаблення, бо такого раніше не траплялось, аби повертався до зробленого. Уже роззявив рота, щоб за співачкою й собі промимрити щось, але мозок прийняв перфострічку з іншим текстом:

ІМІТАЦІЯ РИТУАЛЬНОГО САМОГУБСТВА…

Може, змів би це з очей подалі, викинув за вікно, якби пам’ять не занудила, що він, Гренд Доулд, уже виконував подібну акцію в індонезійських джунглях…

… виклав тіла ту земців один біля одного і полив з вогнемета.

Робив усе мовчки, просто для самого себе занотувавши винищувальну акцію як імітацію ритуального самогубства, щоб фраєрнутися потім перед лейтенантом.

Так, він пригадує, їхній лейтенант був сентиментальним чемним мамусиним синочком і саме тому таке визначення содіяного найманцем Доулдом справило на нього відповідне враження. Свідомості не втратив, лиш сполотнів (романтик вошивий) і навіть поплескав Гренда по плечу. Конвульсійно, правда, але все ж таки зумів опанувати себе і навіть запитати, витрушуючи слова:

— А… в якого Бога вони вірили?

Та відповідь його не цікавила.

А що було насправді?

Кому до того діло! Хто піде у вогненне пекло джунглів перевіряти, яким чином Доулд витлумив оте плем’я дикунів, обвішаних хрестами? Нікому нічого навіть ні мур-мур.

… хіба сатана підслухав, коли сам до себе говорив, аби потім тероризувати усе життя?

Хто? Хто? ХТО?

ХТОСЬ…

І цей ХТОСЬ роками смикає кожен нерв Доулда, доводячи його до стану гіпертрофованої маріонетки, у котрої замість грудей бобляється усередині торба з літерами, що складають одне-єдине слово — паранойя.

Вбити двох, трьох одразу? Дайте стільки ж куль. Гонорар на стіл — і гуд бай!

Відчепіться!..

Прислухався до одного, — як заспокійливо обволікав його шурхіт товстої пачки гульденів. Особливо, коли він розривав її тугий пасок…

Ліворуч Доулда обганяв темнозелений форд. З відкритого вікна ударило тим же прокуреним, але тепер голосно, могутньою довбнею «І want you, boy, boy, boy…». Прокричало і завмерло. Тільки його приймач знервовано продовжував хрипіти. Шипів, стогнав, агонізував. Голос вмирав у конвульсіях вбитих децибел.

Доулд вилаявся і виключив приймач. Не на той лад налаштував його затасканий шлягер.

На цей раз — знову колективне вбивство (це вже Гренд Доулд додає прокуреним голосом) — імітація ритуального самогубства. П’ятеро дорослих і десятирічний хлопець.

Одначе…

Тільки?…

Але…

Підлітка не повинно було бути!

На гірській фермі дітей не було взагалі. А він прибіг, теліпаючи порожнім відерком, за вранішнім молоком. Застав Доулда, коли той уже закінчував зав’язувати