Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

І отець Поль відповідав Жакові:

— Так, сину мій. На світі багато несправедливості. Всі люди рівні від природи, а тим часом рівності в правах у них нема. І французькі королі, на жаль, забувають іноді, що не народи створені для правителів, а правителі для народу…

Серед учнів, яких було чималенько в отця Поля, був і Леон Барі, син управителя володіннями сеньйора. Прочувши, який освічений священик і як добре навчає він дітей, пан Барі довірив отцю Полю піклуватися його сином. Одначе Леон, дарма, що старший від інших хлопчиків, які ходили на уроки до священика, до науки був нездатний і завдавав багато прикростей своєму наставникові, який щиро бажав, щоб усі його вихованці мали однакові успіхи в навчанні.

Із Леоном Жак часто зустрічався у дворі або в садку священика. Хлопчаки незлюбили одне одного. Жак знав, що Леон тупиця і ледар, а Леона лютило, що отець Поль завжди ставить йому за приклад Жака — селюка, який тримається так незалежно, ніби він, а не Леон, син управителя.

Прізвисько «Задирака» міцно причепилося до Жака відтоді, як у тринадцять років він затіяв сварку з п'ятнадцятирічним Леоном.

Було це надвечір. Жак, який удень не мав часу прийти до отця Поля, повертався з уроків.

Будинок священика стояв край села. Жак вирішив іти додому навпрошки — повз болото, і звернув з дороги. На свій подив, він побачив Леона на купині біля води, як завжди, вбраного у новісінький костюм. Жак мало не вигукнув здивовано: «Що ти тут робиш так пізно?» Та враз побачив, що Леон тримає в руках жабеня і намагається викрутити йому лапки. Жабеня тіпається, видирається з пальців, що міцно затисли його.

Жак обурився. Він не міг спокійно дивитись, як мордують тварин. До того ж не якась там нетямуща дитина, а дорослий бовдур!

Жак гукнув:

— Навіщо мучиш жабеня? Кинь зараз же!

— А хіба воно твоє власне? — намагаючися вкласти у своє запитання якнайбільше люті, запитав Леон. — Не бачу на ньому позначки.

— Кинь, кажу тобі! Ти що, іншого діла не маєш? — крикнув Жак, дедалі більше гарячкуючи.

Боягузливий Леон слухняно кинув геть жабеня. Але визнати свою поразку не хотів і пихато заперечив:

— Іншого діла! А що, запитаю тебе, мені серед вас, селюків, робити? Ось пошле мене батько в Париж. Там він найме мені дорогих учителів. Він обіцяв, що я вчитимуся там танцювати й фехтувати. Ти знаєш, що таке фехтувати? Це — битися на рапірах.

Я не гірше від тебе знаю, що таке рапіра. Послухати тебе, то тобі лише паризької науки й бракує.

А тут ти вже найрозумніший за всіх?

А чого й справді можна навчитися у сільського священика! Хіба це для мене вчитель? Що він знає, твій отець Поль?

Жак сполотнів:

— Як ти посмів так говорити про отця Поля! Все село його поважає. Такого вчителя, як він, і в Парижі не знайдеш! Він багато знає і такий учений…

— Багато ти сам знаєш! Та ти далі свого двору й носа не витикав. А ось я чув, що наш отець Поль тільки вдає з себе такого покірливого, а насправді…

— Що? Що насправді?.. — грізно перепитав Жак, відчуваючи, як калатає серце у нього в грудях. У Жака з дитинства була одна особливість: коли він хвилювався або його щось бентежило, він полотнів, а вуха у нього починали палати так, що всім це впадало в очі. І зараз хвилювання Жака видавали вуха.

— Дуже просто, його племінник, яким він нахвалитися не може, виявився чи злодієм, чи вбивцею. Одне слово, каторжник!

В очах Жакові потьмарилося: «Фірмен — злодій! Фірмен — убивця!»

— Ти брешеш! Брешеш!

— От і не брешу! Це твій Поль брехун, а не я. Адже тому, що його племінник — злодій, про нього ніхто й не говорить, та і сам отець Поль мовчить…

Як на гріх, на дорозі з'явилися хлопчаки з села. Вони йшли зграйкою; серед гурту Жак упізнав сина коваля і мірошникового сина.

Леон кивнув у їхній бік і люто мовив:

Ось зараз при них повторю! Хай і вони знають!

— Не повториш!

І не встиг Леон і слова мовити, як Жак зіштовхнув його у болото.

Серед сільських хлопчаків Жак користувався великою повагою. Всі знали, що він хоч і дужий, але справедливий. Задарма кулакам не дасть волю. Слабкого захистить, з дужим не злякається встряти в бійку. А Леон? Хто ж його любив! Ось тому вони дивилися зараз на Леона, що баблявся у грязюці, і дружно реготали.

— Так тобі й треба! — кричав син мірошника.

— Довго тепер сохнутимеш! — радів син коваля.

— Оце тобі наука, не задавайся! — торжествував третій, кремезний хлопець.

— Почому фунт жаб? — єхидно запитав четвертий хлопчак.

Жак швидко заспокоївся. Він уважав, що добре провчив Леона. Великодушно простягнувши руку своєму ворогові, він допоміг йому вибратися з болота. Хоч як лютував Леон, хоч як прагнув швидше звідси піти, він все-таки виловив з болота свого чудового крислатого капелюха. У ньому він вирізнявся серед всіх сільських хлоп'ят і не скидав його за будь-якої погоди. Тепер його капелюх був мокрий, криси обвисли, і Леон судорожно розгладжував їх брудною рукою. Він мав до смішного жалюгідний вигляд і скидався на мокру курку. Потім він заходився пирхати й обтрушуватися: грудки грязюки летіли від нього навсібіч.

— Ну, надивились, а тепер геть звідси! — рішуче наказав Жак.

І хлопці слухняно пішли.

— Ти не збираєшся мене бити? — злякано запитав Леон.

Та Жак тільки рукою махнув:

— Поки що не збираюся, але…

— Я батькові поскаржуся, — посмілішав Леон, зрозумівши, що Жак не мав наміру з ним розправитись. — Я розкажу йому, як