Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

143
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 55
Перейти на сторінку:
руці, готовий захищатися.

І хоч навколо стояла тиша, йому здалося, ніби щось трапилось. Тиша ховала в собі загрозу і могла в першу-ліпшу секунду вибухнути, вона захопила його зненацька. Кілька секунд Сергій Ворогін насторожено прислухався, потім заспокоївся.

Схудлий до кісток, із скуйовдженою бородою, з жовтою, схожою на пергамент, подряпаною шкірою, в мішкуватій і надто короткій одежині, Сергій Ворогін скидався на мумію, яку витягли з музею і препогано переодягли жартівники-студенти. Запалі, з гарячковим блиском, очі людини, враженої сухотами. Однак, придивившись краще, можна було помітити, що йому ледь минуло тридцять років і що міцне здоров’я, підірване місяцями фізичних і моральних страждань, голодом і непосильною працею, ще остаточно не зруйноване. Широкі плечі й міцна постать свідчили, що в кращі часи він мав сильні м’язи. Довге біляве волосся, чорні очі, суворо стиснуті вольові губи і широкочоле слов'янське обличчя.

Серед мертвої тиші на ратуші скорботно почав вибивати баштовий годинник. Сергій Ворогін порахував удари: одинадцять, і перевірив свій. Двадцять три години, точно. Вже двадцять три!

Він переклав «люгер» в кишеню голубої шинелі, підняв комір, обмотав шию цупким вовняним шарфом ручної в’язки, насунув на лоба кашкет із шкіряним козирком і, розшукавши зручне місце, вмостився спати. Сергій Ворогін заплющив очі, знеможений хвилюванням і втомою. Він зрозумів, що зараз немає нічого важливішого за сон. Спати, спати до ранку.

Завтра він почне свій день. Він його відзначить як слід.

Тіло страшенно свербіло від укусів бліх, та він не зважав на це. Він забув навіть, що цей сарай може стати для нього пасткою, забув про своє непевне становище, про те, що може кожної хвилини загинути. Єдине його бажання зараз — спати. Спати! Не відчувати більше натомлених м'язів, обважнілих і роз'ятрених повік, важкого тягаря цього клятого життя, що хоче його звалити.

У напівзабутті спалахнула думка: яку це форму він роздобув? Може, німця-залізничника? Цілком можливо, адже вокзал недалеко. А може, це форма поліцейського? Мабуть ні, адже той не мав зброї. Та дарма…

Він засунув долоню під щоку. Яка довга борода… Спати. Поринути в темряву. Хай буде, що буде.


* * *

Біль у лівій руці, різкий і гострий, немов УДар ножем, напіврозбудив Сергія, але сонлива знемога знову здолала його. Ще в солодкому тумані, байдужий до всього, він напівсвідомо відчув занепокоєння. Нереальність. Якісь рухливі, сяючі призми, кола… Неземне раювання. Легкі, прозорі тіні. Він був ніким і разом з тим був усім і всюди, він жив, але не відчував тіла. Підсвідома тривога не змогла перемогти сон і вирвати з заціпеніння його тіло й розум, він не хотів повертатися до реальності. Однак він неясно усвідомлював, що йому треба прокинутись і зустріти віч-на-віч небезпеку, породжену глибинами невідомого; водночас він передбачав, що, залишивши примарний світ, в якому ще перебував, він знайде лиш тривогу й безнадію.

Знову гострий біль у вказівному пальці. Сергій Ворогін остаточно переборов сон, рвучко сів, намагаючись щось розгледіти в напівтемряві сараю, і почув серед дощок тиху біганину і шемрання. Щури!

«Мене могли б загризти щури!»

Він здригнувся, підвівся і вдарив ногою в перегородку. Один щур здерся на купу ящиків і зник за старими бідонами з-під масла, що стояли рядком на дерев'яних полицях. Сергій Ворогін устав, підійшов до бідонів і труснув їх, щоб налякати тварин. Потім повернувся назад, сів на солому. Тепер йому зовсім не хотілося спати, вся втома раптом зникла, як не було її, а натомість прийшло нове напруження. Щури! Він сидів нерухомо, сторожко прислухаючись і спостерігаючи, як у ранковому сірому світлі неясно вимальовується довкола нього різний мотлох. Він панічно, як дитина, боявся щурів. Відтоді, як одного дня… Це було в Мурманську, зимою 1921 року. Йому тоді минуло десять… ні, одинадцять років. Чому і як вони там опинилися, його мати, молодший брат і він? Точно він не знав. Це були часи революційної бурі. Старий світ вмирав, а новий тільки-но народжувався в муках. Про ці жорстокі й звитяжні роки в нього лишилися тільки неясні спогади. Із темряви забуття спливло обличчя матері; вона урочисто казала тоді сусідкам: «Пологи болючі і важкі, але наш малий побачить світлі дні, він буде хорошим, він стане видатною людиною». Пророчі слова… Сергій пригадав людей, які, співаючи, крокували містом з гвинтівками на плечах. Згадав бліде личко безпритульного хлопчика, знеможеного голодом і холодом, що вештався вулицями в даремних пошуках їжі. Він пригадав оту подію з щурами.

Того дня він повертався додому, зайнявши чергу за цукром. Коли він прийшов до себе у вогкий і темний підвал напівзруйнованого будинку, щури в колисці гризли руки його брата.

Сергій Ворогін знову здригнувся. Надто багато таких моторошних спогадів. Він знову полинув думками в минуле; побачив своїх товаришів по полону, як вони ввечері полювали на щурів у бараках табору…

Треблінка, пекло!.. Табір смерті на західному березі Буга, на схід од Варшави, серед пісків, боліт і сосен… піски, болота, сосни; піски, болота, сосни і смерть. Білий піщаний кар єр, а довкола — табір № 1, дисциплінарний табір. Треблінка! Смерть повільна, розрахована науково, з диявольською точністю. Для кожного — вільне право на деградацію людського «я», тіла й розуму, на фізичний і моральний занепад, на смерть. Його кинули туди в серпні разом з двома тисячами п'ятьмастами солдатів Червоної Армії, взятих у полон під час липневого наступу німців на Кавказ. Відтоді ледве минуло сім місяців. Ціла вічність… Німецькі альпійські стрільці і павуча свастика на Ельбрусі… Переведення до Треблінки… Початок страшного кошмару, щоранкові нескінченні переклички, п'ятнадцятигодинна каторжна праця в кар’єрі під ударами палиць, масові страти і публічні катування, голод, спрага, втома, виснаження і смерть. За чотири місяці померли всі його товариші, окрім семи, — їх задушили газом з євреями, розстріляли з кулеметів з поляками, повісили з чехами, закопали живцем з циганами… Робота, удари, голод і спрага. Потім одного дня від їзд у невідомому напрямку. Їх, триста чи чотириста чоловік різних національностей, загнали в кілька вагонів. Тривала мандрівка в невідоме, якій, здавалось, не буде кінця. Трупи товаришів по нещастю вздовж колій, на кожній зупинці. І нарешті — втеча. Десять днів на волі. Це сталося у

1 ... 4 5 6 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи любите ви Вагнера?», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи любите ви Вагнера?"