Читати книгу - "Дорогами Маклая"

тут і там поодинокі кущі пожухлої зелені, невеликі купки пальм. Біля підніжжя гір — бамбукові зарості. На схилах то чорнуваті осипи, то дрібні чагарники, як на горах Криму. І ніде жодної річечки. Одначе якісь джерела прісної води, звичайно, десь є, бо інакше тут не було б ніякої живності й людей.

На східній околиці острова до моря притулилися халупки — сільце. Берег там пологий і зелений, а за поселенням, з боку суходолу, пролягла широка чорна смуга — свіже згарище. Навмисне, мабуть, випалюють рослинність, щоб до села не підходили варани. Хоч для людей вони, кажуть, небезпеки не становлять. Ящір, привезений з Колі одо в Лондонський зоопарк, так звик до свого доглядача, що бігав за ним, як собака. На Комодо, проте, були випадки, коли зголоднілі варани нападали на людей і навіть забили одного хлопчика.

Дві-три хвилини, і літак, облетівши острів, заходить на нове коло. Земля все ближче. На одній галявинці — стадо якихось тварин. Ніби буйволи. Їх завезли сюди ще при ван Боссе, й вони страшенно розплодилися тут. І, звичайно, здичавіли.

Знову коло, ще коло. «Дакота» пролітає над самісінькими вершинами гір. Пілоти шукають, де приземлитися.

… Ми побачили його зразу, тільки-но літак торкнувся землі. Перше враження важко переказати. Кроків за сорок від морської коси, на яку капітан Сувондо посадив «дакоту», на піщаному березі стояло, звівши змієподібну голову, чудовисько, начебто випірнуло з глибини тисячоліть. Завдовжки воно було метрів зо три, в перетині, по центру звислого до землі черева, — понад метр. Брудно-бура луската шкіра на спині скидалася на щільну кольчугу. Здавалося, вона витесана з каменю. На непропорційно маленькій голові, там, де мали бути вуха й ніздрі, зяяли темні провали. Чудовисько стояло навпроти сонця, його крихітні очиці виблискували у відбитих променях, як два відполірованих жовтих ґудзики.

Мускуляста, в жорстких складках шия, широкі, як у амфібії, груди і міцні, вгрузлі в пісок, короткі лапи.

Літак анітрохи не злякав його. Великого, шалено ревучого сірого птаха ящір роздивлявся, здавалося, з цікавістю. Ліниво повів головою тільки тоді, коли вмовкли мотори. І знову застиг, наче бридка, витесана з каменю скульптура.

Я бігав від ілюмінатора до ілюмінатора і гарячково клацав затвором фотоапарата.

За рукав мене смикав Анді:

— Туан! Туан[1] Сашо!

Я ладен був наговорити йому грубощів.

— Але, туан, у вас закритий об'єктив!

Прокляття! І, мабуть, ще й плівка скінчилася…

Я не міг спокійно перезарядити апарата. Поки я з ним морочився, варанові набридло стояти. Повернувшись, він неквапно посунув до бамбукових хащів. Його товстий, трикутно загострений на кінці хвіст волочився по землі й різав пухкий пісок, як соха.

Мені здавалося, що другий пілот відчиняв дверцята літака надто повільно. Потім йому конче треба було спустити викидну драбинку. Не дочекавшись, поки він її закріпить, я скочив на землю. За мною — Анді.

— Хелло, хлопці! — крикнув з літака капітан Сувондо. З'явившись у дверях, він кинув нам два карабіни. — Візьміть, не завадять.

Моя гарячкуватість викликала в нього стриману, поблажливу усмішку.

Ми кинулись навздогін за вараном. Ящір не оглядався і так само не поспішав. Він на нас не звертав ніякісінької уваги. Коли до нього лишалося метрів двадцять, ми пішли ступою і трохи осторонь. Шукаючи, мабуть, чогось їстівного, ящір обнюхував пісок. З його роззявленої пащі раз у раз випорскував вогняно-червоний язик. Він був схожий на цівку полум'я. Я подумав, що казки про вогнедишних драконів не такі вже далекі від правди.

Ми йшли за ним хвилин п'ятнадцять. Я кілька разів клацнув фотоапаратом, але вже без колишнього ентузіазму. Мені хотілося сфотографувати чудовисько у тій першій позі, у всій його моторошній величі.

Підійшовши до бамбукових хащів, ящір трохи постояв і щез у гущавині. Йти туди я не зважився. Я знав, що ударом хвоста варан острова Комодо здатний убити коня і може зараз проковтнути середньої величини собаку.

Цей ящір — хитра пройда. На Комодо він здебільшого живиться дикими оленями і яванськими кабанами, також завезеними сюди ще за часів ван Боссе. Та варан ніколи не нападає на них відкрито. Тому тварини його не бояться. Забравшись у їхнє стадо, він очікує, поки вони заспокояться й перестануть звертати на нього увагу. Потім, вибравши мить, збиває з ніг оленя чи кабана, який підійде до нього зовсім близько. І робить це блискавично. Жертва навіть не встигає помітити небезпеки. Забивши тварину, ящір знову вичікує. Бенкетувати починає тоді, коли стадо піде геть. Розпоровши іклами черево жертви, хижак жадібно пожирає нутрощі.

Учені, які спостерігали варанів на Комодо, дійшли висновку, що в них дуже розвинений нюх. Запах крові вони чують за сотні метрів. Тільки-но ящір заходжується коло своєї жертви, як з гущавини виходять інші його родичі. При цьому звернули увагу, що деякі з них поспішають на запах крові навіть із сусідніх долин. Від здобичі їм уже нічого не лишається. Та вони довго не можуть заспокоїтися. Кружляють на місці недавнього бенкету, ненажерливо винюхують мокру пляму, що лишилася на землі.

І ще одна підступна здатність цього хижака — порівняно слабких тварин він начебто гіпнотизує. Маленька макака, досить моторне створіння, перед ним верещить і вся тремтить від жаху, а не тікає. Нещасну мавпу варан ковтає живцем, як удав.

— Гаразд, Анді, — мовив я, — ми ще маємо час.

Було сухо й нестерпно спечно. Розжареному повітрю море не давало ні вологи, ні прохолоди. Скрізь в Індонезії повітря насичене парою, наче в лазні, а тут — дуже сухе. Може, тому й живуть тут варани. Адже вони взагалі водяться в жарких пустелях.

Обливаючись потом, ми попленталися до літака. Анді втішав мене:

— Я маю талісман, усе буде гаразд, туане Сашо.

— Який ще талісман? — запитав я байдуже.

Він дістав з нагрудної кишені гімнастерки маленьку фігурку з сандалового дерева.

— Це Сламат Маклай, він нам допоможе.

Два роки тому, змінивши професію журналіста