Читати книгу - "Високий Мисливець"

не кажучи вже про запас харчів, завжди покладаючись на те, що в когось поживиться. Навіть рушницю Велькер розбирав і чистив тільки тоді, коли хтось із мисливців чистив свою зброю і можна було присусідитися до його мастила.

Дон Пабло мав непоказну зовнішність: його стара полотняна одежина була вся латка на латці, свій пропалений капелюх він кілька років тому виловив з річки, куди його, мабуть, заніс вітер, зірвавши з голови якогось мандрівника, але вінчестер і дві свої шомпольні двостволки він розбирав і чистив майже щовечора, повернувшись з полювання. Купуючи собі харч, дон Пабло не дивився, що йому дає крамар — прілу квасолю чи запліснявілі сухарі, зате патрони, порох і мастило він добирав найкращі і найвищої марки.

Життя його текло спокійно, без особливих пригод. Дон Пабло всюди мав друзів, усюди його радо стрічали й вітали. Здавалося, при таких скромних вимогах до життя мисливець мав би почувати себе щасливим. Проте дон Пабло не був щасливий. Його мучило, що він не вміє читати, писати і рахувати, — не тому, що письменного його не обманювали б, а через те, що тоді він міг би більше допомагати тим, хто цього потребував. Саме тому необережне зауваження Велькера так боляче вразило Пабло і викликало у нього сльози.

У дитини сльози часто викликає щось таке незначне, що той плач може схвилювати лише вкрай чутливі душі, хоч для маленької людини ті, здавалося б, незначні причини важать інколи багато. І жіночі сльози ми бачимо надто часто, щоб вони хвилювали досвідчених людей. Правда, більшість мисливців якраз не знали жіночих сліз, тому, певно, ці сльози, навіть зовсім безпричинні, зворушили б їх і могли б штовхнути їх на будь-яке донкіхотство. А от сльози немолодої, бувалої людини породили б у них обурення і лють, спрямовані проти того, хто їх викликав. Одначе базікання Велькера ніхто не сприймав серйозно, і тому всі думали, що дон Пабло сміється. Ніхто не знав, що він неписьменний: у джунглях не траплялося нагоди пересвідчитись у цьому. Та й взагалі більшість мисливців володіла тим мистецтвом дуже відносно. Мисливець читає сліди звірів легше, ніж книжку, і в різних подряпинах на корі або інших дуже простих знаках бачить набагато більше, ніж у найдовшому і найдокладнішому описі. І тому, що жоден мисливець не думав про якісь там літературні справи, докір швейцарця не зачепив їх і не завдав ні найменшої прикрості.

Караї перебирав у пам'яті події минулих років, намагався пригадати, чи бачив він коли, щоб дон Пабло плакав, і думав, яку тяжку образу, мабуть, відчуває той зараз, йому навіть здалося, що Велькер знає про цю ваду мисливця і саме тому завдав йому такого болючого удару. А це заслуговувало на покару не менш жорстоку, ніж коли б хто підступно напав на людину і поранив її ножем чи кулею. Якби інші довідались про це, Велькерові довелося б скрутно, але Караї знав, що тоді почалися б нескінченні порахунки зброєю. Лови були б зведені нанівець, а це не входило в його плани. Хоч усі вже помітили, що він полює лише про людське око. а проте саме перебування в цьому мисливському товаристві влаштовувало Караї, бо маскувало його справжні заміри. Про них поки що не дізнався навіть пронозливий Мальгейрос. За таких обставин покарати Велькера треба було не кулаком чи зброєю, а якось інакше.

Про це й міркував Караї, коли дон Пабло промовив, не підводячи голови:

— Послухайте, сеньйоре… — Він затнувся, не знаючи, як сказати далі. — Послухайте, доне Караї…

І не доказав, бо Велькер, голосно зареготавши, гукнув:

— Сеньйоре, доне Караї, сеньйоре, доне Караї — оце бовкнув іспанчик Пабло!

Обличчя Високого Мисливця скам'яніло.

— Ну, годі, Велькере! — гостро мовив він. — Запам'ятайте: коли ви ще хоч раз назвете так нашого друга, я поб'ю вас, не побоюсь навіть осоромити себе цим на все життя. Затямте назавжди, що перед вами дон Пабло, а не «іспанчик Пабло»: Я не вимагаю, щоб ви просили в нього вибачення, але зараз візьміть головешку з мого багаття і забирайтеся до свого барлогу!

— Легше, Караї, не проганяйте мене, бо я ж іще не напився мате.

— Сподіваюсь, мені не доведеться двічі повторювати, Велькере, інакше я розкидаю багаття і тоді з вами порахуються всі, кого ви сьогодні образили.

Ця загроза вплинула. У джунглях кожен знає: коли господар загребе палаючі головешки в попіл, — це знак, що він кінчає розмову і хоче йти спати; водночас це означає, що присутні вже не перебувають під захистом його вогнища, яке в джунглях вважають таким самим священним, як і вогнище родинне.

Велькер схопив головешку і подався в хащі, але, не стримавшись, усе-таки закричав здалеку:

— Ви прогнали мене, як тоді на Ріачо Саладо[6], і я вам цього не забуду! Ви невдячна людина, Караї!

— Того разу вам заплатили за послуги, і ви були просто слугою! — гукнув услід йому Отонте і докінчив протягло: — Гуі-і-і-і-і-і.

Так індіанці виявляли глузування і радість. І, приклавши долоні до рота, Отонте тягнув своє нескінченне, тремтливе «ііііііі».

Насмішка індіанця прозвучала так по-дитячому природно, що всі щиро зареготали. Образи й прикрощі враз було забуто. Зник старий швейцарець — зникло й напруження, і біля вогнища запанував веселий настрій. Навіть мовчазний дон Пабло і той підбадьорився й пристав до розмови. Але цій розважній людині не давали спокою глумливі Велькерові слова, і Пабло надумав спитати, чим ті кпини викликані.

— Караї, — попросив він, — поясніть, чого так глузував з мене отой плюсклий п'яничка-гарапато [7]? Може, я справді ляпнув якусь дурницю? Завжди мовчу, а коли говорю, то дуже мало, щоб ніхто не помітив, який я неук, і все-таки часом щось бовкну. З чого ж він сміявся?

Інші мисливці теж згадували, але так і не збагнули, чому сміявся Велькер. Тільки Нене Фіорі почав трохи розуміти, але не причину Велькерового сміху, а те, якого болю старий завдав дону Пабло.

— З чого б це Велькер міг