Читати книгу - "На далеких берегах"

Отто належить ідея «камери знищення», яку нині застосовують у багатьох концентраційних таборах: ложе для тіла, автоматичний ніж, жолоби для стоку крові. Знайдіть-но що-небудь, зроблене акуратніше!

Генерал добивався, щоб Отто став великою людиною? Що ж, становище людини в суспільстві визначається не кількістю зірок на погонах. Отто вміє орієнтуватися в обстановці і заздалегідь угадувати, на чиєму боці сила. Можливо, завтра чаша терезів переважить не на користь істеричного єфрейтора. Дарма — знайдуться нові сильні люди, з якими йому буде по дорозі…

Наближалася обідня пора.

Офіцери почали переходити до великого залу.

Коли масивний годинник, схований у різьбленій коробці з чорного горіхового дерева, показав дві години, старші чини з німецькою акуратністю і пунктуальністю зайняли свої місця за столами. Заграв невеликий оркестр, забігали офіціантки, заскрипіли стільці, посипалися стримані жарти.

В цей час до залу ввійшли обер-лейтенант і солдат. Офіцер був уже без сумки. Побачивши за одним з найближчих столів вільні місця, обер-лейтенант зробив знак денщикові йти за ним. Вони посідали за стіл. Важка сумка заважала солдатові. Він зняв її з плечей, сховав під стіл і зручніше вмостився на стільці.

— Тут зал для офіцерів, — зауважила сухорлява офіціантка, підійшовши до нього. — Вам — треба зійти на нижній поверх.

— Хай це вирішують самі офіцери, — чемно, але сухо промовив обер-лейтенант.

— Встати! — зненацька пролунав за їхньою спиною пронизливий окрик.

Малюк здригнувся і схопився з місця з такою швидкістю, що важкий стілець, на якому він сидів, гепнувся на підлогу. Багато офіцерів обернулися на шум.

Обер-лейтенант спроквола підвівся і спокійно дивився на високого капітана з випещеним обличчям, з блискучим, немов лаковані туфлі, густо змащеним бріоліном волоссям.

— Як ти посмів прийти сюди?! — несамовито заверещав капітан.

Малюк зблід; у нього почала сіпатися права щока і скривився рот.

— Що?! — знову крикнув капітан, наступаючи на нього. — Ти ще й кривляєшся?

— Пане капітан, — тихо і стримано сказав обер-лейтенант, затуливши собою Малюка. — Я розумію, щока, яка сіпається, — невелика окраса для солдата, якого нещодавно вітав сам рейхсмаршал. Прошу познайомитись, його звати просто Малюк.

— Не розумію! — капітан окинув обер-лейтенанта гордовитим поглядом.

— Малюк врятував мені життя, — вів далі обер-лейтенант. — Коли в повітрі просвистів російський снаряд, він затулив мене своїм тілом. Сам він дістав контузію. Це справжній герой!

— Але це ще не є підставою для того, щоб він сунув свого носа в наші тарілки. Він урятував вам життя? Так ви можете пригостити його в першому-ліпшому трактирі у себе на батьківщині!

Цим капітан, очевидно, хотів сказати, що, судячи з вимови цього офіцера, вони народилися в різних країнах. Капітан підсунув стільця й сів за їхній стіл. Обер-лейтенант поглянув на Малюка, посміхнувся і сказав, поплескавши його по плечі:

— Що ж. Малюк, доведеться тобі, мабуть, залишити нас і спуститися нижче… Ходімо, ходімо. Я влаштую тебе внизу. Боюсь, щоб тебе й там не обидили. Я зараз повернуся, пане капітан.

Капітан промовчав. Коли обер-лейтенант і солдат вийшли з залу, він голосно звернувся до старого, обвішаного хрестами полковника, що сидів за сусіднім столом:

— Як вам подобається цей вискочка?!

— Треба б поговорити з ним, — зауважив полковник. — Після обіду я це зроблю.

— О ні, дозвольте мені самому. Я вже зіпсую йому апетит.

Вони простягнули руки до салфеток, які вклав у склянки Малюк.

І раптом в залі зчинився переполох… Старий полковник помітив, що на його салфетці щось написано… Він розправив зім'ятий папір, начепив окуляри, перебіг написане очима. Потім різко, так, щоб усі почули, наказав:

— Переглянути салфетки на столах!

Музика обірвалася. Зашелестів папір. І кожен, хто був у залі, прочитав на своїй салфетці три слова: «Смерть за смерть!» і внизу підпис: «Народні месники».

Шульц (він щойно ввійшов до залу) взяв салфетку і відчув, як поза шкірою в нього пробіг морозець. «Ого! Вони й сюди пробралися!..»

— Директора! — зарепетував хтось несамовито.

— Зачинити двері, нікого не випускати! — вигукнув полковник.

У залі з'явився смертельно наляканий, круглий, як м'яч, маленький італієць з обрезклим обличчям. Він тільки перелякано запитував:

— Що? Що? Що?..

Прибігли солдати. Прибігли офіціантки. Збіглася вся прислуга «Дойче зольдатенхайм»…

Двері будинку зачинили, поставивши біля них фельджандармів.

Німці підозріливо поглядали один на одного. Почався обшук. Гітлерівців було багато, вони ледве вміщались у велетенському залі…

* * *

А вулиці Трієста жили в цю пору звичайним для військового часу життям.

Міський трамвай поволі повз угору. Серед пасажирів був обер-лейтенант і його супутник — білявий Малюк.

Трамвай зупинився, і вони пішли до виходу. Пасажири, посторонившись, дали їм дорогу. Коли повз людей ішов німецький солдат або офіцер, їхні обличчя немов кам'яніли.

Офіцер і Малюк відходили од трамвайних ліній, піднімаючись усе вище й вище, до мальовничих жовтих скель, які колись омивалися хвилями Адріатичного моря.

Зліва відкривався вид на долину. В долині темніли виноградники. Охайні будиночки здавалися звідси зовсім крихітними. А за будинками — скелясті гори, шпилі яких покриті обрідними соснами.

Містечко називалося Опчиною.

Обер-лейтенант і солдат зупинилися біля великої стрімкої скелі.

— Ось що, Васю, — стиха заговорив обер-лейтенант, звертаючись до Малюка. — Що це ти й справді надумався ходити по місту, обнявшись з Анжелікою?

Вася пустотливо посміхнувся:

— Так роблять усі німці.

— Не треба, Васю. Це може викликати в місцевих мешканців неприязнь до Анжеліки. А потім — Анжеліка дуже вродлива, іншим солдатам захочеться наслідувати твій приклад.

Обличчя у Васі стало серйозним, вицвілі брови насупились.

— Гаразд, — сказав хлопець. — Коли так треба, я більше не обніматиму Анжеліку.

«Ще зовсім хлопчисько!» подумав обер-лейтенант. Він вийняв з кишені годинник і глянув на циферблат.