Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

зовнішніх і внутрішніх обставинах нагромадили величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму».[12]

Уникнути цих та інших суджень, які не мали і не мають відношення ані до науки, ані до того, що відбувалося насправді, досить легко. Треба взяти в руки перше-ліпше дослідження, яке побачило світ до моменту написання цих дурниць, та ознайомитися з його висновками. Зокрема такими:

– перший етап конституційного будівництва в «другій» УНР (листопад 1918– серпень 1919 р.) «характеризувався перевагою тенденції до побудови соціалізму, державного будівництва на грунті класового підходу (хоч у пом'якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді) над тією, що тяжіла до загальнодемократичного державотворення»,

– «перший акт конституційного значення після приходу до влади Директорії (тобто Декларація від 26 грудня. – Д. Я.) і за походженням, і за структурою, і за значенням. У ньому було чимало положень, запозичених у більшовиків»,

– вважати ТКНУ «“загальним представництвом” українського народу підстав не було»,

– «…прихильність до радянсько-соціалістичної моделі привела до відповідного ставлення до юридичних норм»,

– «конституційні» акти, ухвалені Трудовим Конгресом, «обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками. Ці положення були закріплені в конституційних за своїм характером актах – “Законі про місцеві конгреси і ради трудового народу” і “Тимчасовому законі про внесення і затвердження законів в УНР” (лютий 1919 р.)» (нижче ми покажемо, що ніякого правового, а тим більше «конституційного» характеру ці акти не мали. – Д. Я.),

– «з точки зору юридичної техніки загального рівня вказані закони не є досягненнями вітчизняної конституційно-правової думки, але цілком адекватно відображають соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В. К. Винниченка та його прихильників».[13]

Незалежно від цитованого вище дослідника та паралельно з ним подібних висновків дійшла інший фахівець:

– «всупереч логічному продовженню розвитку державотворчого процесу Директорія не скликала Центральну Раду, не запровадила в життя Конституцію УНР 1918 р. і не відновила попереднього законодавства»,

– «чіткої та сталої програми державного будівництва Директорія не мала. Вона здебільшого послуговувалася загальними гаслами»,

– «законодавча діяльність Директорії доводить, що законодавство тільки тоді є дієвим та ефективним регулятором суспільних відносин, коли воно пов'язане, узгоджене з реальними чинниками соціально-економічного та політичного життя суспільства».[14]

Ці висновки, в свою чергу, корелюють із результатами ще одного дослідження:

– «Директорія, на відміну від своїх попередників Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державотворення»,

– політичні партії, які її утворили, «не мали спільної програми національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади – від радянської системи до традиційно-парламентської моделі»,

– «в результаті детальної та довготривалої дискусії (про яку, насправді, нічого не відомо. – Д. Я.) був теоретично розроблений і третій шлях – “трудовий принцип” державного управління… Реалізація цього принципу виявилася важко здійсненною»,

– «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних (насправді – націонал-соціалістичних. – Д. Я.) сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві»,

– «згадані фактори… мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України».[15]

Чому «офіційна» версія не може бути правдою

Внутрішньо суперечливий, антинауковий характер тверджень більшості сучасних дослідників має давнє й глибоке коріння. Проростати воно почало задовго до початку так званих «національно-визвольних змагань», а розквітати – відразу після їх початку. Наведімо лише один приклад, який стосується не першого, але й не другого за значенням та питомою вагою їхнього учасника. Його ім'я – Володимир Винниченко.

Приклад такий. 26 грудня 1917 р. київська друкарня С В. Кульженка випустила в світ невелику брошуру, в якій були сформульовані якщо не всі, то майже всі основні міфологеми так званої «Української революції». Брошура такого собі Юрія Тищенка – найбільш рання відома нам робота агіографічного характеру, яка формулює всі основні фальшиві ідеологеми, до сьогодні відчайдушно експлуатовані в українознавстві доби незалежності України. У цьому сенсі ця брошура, як і всі без винятку відомі нам життєписи Винниченка, в т. ч. академічного походження, є предметом літературно-філологічного, а не історичного аналізу. Ось лише декілька рядків з одного життєпису цього письменника, драматурга та політичного діяча:

– «Український народ, один з найбільш поневолених народів, скинувши кайдани неволі, напружує тепер всі сили свої, щоб утворити на своїй землі новий демократичний лад та зайняти таке становище, щоб не впасти знову в тяжкі кайдани неволі»,

– «для того, щоб утворити такі закони, він вибрав з-поміж себе людей, яким вірить, і послав їх до Києва»,

– «ці люди, депутати, мужі довір'я народу, утворили “Українську Центральну Раду”, яка і являється законодавчим народним органом»,

– «з-поміж себе “Українська Центральна Рада” вибрала людей, котрим доручила проводить в життя все те, що вона постановить, а також складати необхідні для добробуту народу закони