Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

id="anotelink8" href="#fn8" title=" Ксеркс — перський цар, який в 486–465 рр. до н. е. воював з Грецією. ">[8] халдеї. Це вони напоумили бідолашного юнака відмовитись од спадщини й податися світ за очі.

Воно таки й правда. Нічого не міг вдіяти з собою ставний молодик, у якого потай були закохані найгарніші дівчата поліса. Торгувати хіоськими та діоськими винами, примножувати родинні статки не хотів. Волів множити знання, пізнавати світ. Не до вподоби Демокрітові були всілякі видовища й товариство старого гульвіси Сілена,[9] якого вельми поважав брат Геродот. Зрештою, надмірне захоплення мілетськими танцівницями й гетерами призвело до того, що Геродот також відмовився від слави торговця найкращими винами й подався до Афін за втіхами й пригодами. І його ніхто не осуджував! Воістину людська натура — нерозгадане диво природи…

І ось по двох олімпіадах Демокріт нарешті в рідній оселі, де після смерті батька порядкує щирий Дамас, який дав своєму молодшому братові притулок. Повернувшись з мандрів, Демокріт не мав ані мідяка за душею, лише сувої праць, заміток про бачене й чуте. Знання, почерпнуті в чужодальних краях, були його багатством, і Дамас це розумів.

Минулися перші радощі зустрічей з друзями юності. Лиховісні хмари осуду, небажання зрозуміти його задуми й поривання дедалі щільніше затуляли небокрай майбутнього. Декому не до вподоби були Демокрітові оповідки про далекі краї, про тамтешніх людей, їхнє життя і їхні знання. Ще більшою причиною ворожості стало те, що він не вірить у богів і сіє цю зневіру поміж інших. А особливо не подобалися місцевим олігархам його виступи на захист демократії. І ось тепер з ним хочуть поквитатись. Прикриваючись законами поліса, його хочуть зробити вигнанцем, який може бути похований лише на чужині, а це прирікає померлого на всілякі нещастя в потойбічному світі.

Чудні! Він надто далекий від того, щоб вірити у вигадані людьми химери. Чому ж такий сум на серці? Гнітить образа на земляків? Чи, може, те, що жителі полісів втратили потяг до прекрасного і незвичайного?..

Прагнення до самостійності ціною офіційної спілки з Ксерксом у його війні проти афінського союзу накликало на мешканців Абдер зневагу інших еллінських міст. Аттіки — ті давно й відверто називали абдеритів дурисвітами і шахраями, Це, звичайно, кпини. Але чи тільки кпини? Може, справді мали слушність гордовиті афіняни, нарікши фракійське місто царством глупоти? А що каже твій демоній,[10] Демокріте?

Зрештою, пополудні він матиме змогу перевірити правдивість іронічного поголосся про нерозумних абдеритів. Чи послухаються вони земляка? Чи причарують їх осягнені в далеких краях знання, які є лише часточкою безкрайнього Океану Невідомого?

Що попереду? Година чорної невдяки і вічні муки душі за змарноване життя? Далебі, ні. У Демокрітовій свідомості ще ніколи не зринали байдужість, сумніви чи зневіра в доцільності зробленого. Чому ж тепер його обсіли такі суперечливі думки? Власне життя вихором пролітає у спогадах. На мить вихор зупиняється, і тоді в уяві Демокріта спалахують вирвані з чіпких обіймів Хроноса[11] напівзабуті сцени, події…

На світанку споминів промайнуло пихате і жорстоке обличчя перського царя Ксеркса, який після поразки при Саламінах накивав п’ятами аж до самісіньких Абдер. Лише тут відсапався і скинув пояс. А коли вже зовсім оговтався, то на знак вдячності за притулок подарував місту золоту акінаку — перський меч. Втім, більшість мешканців поліса досить холодно сприйняла цей подарунок. Ще б пак: Афіни святкували перемогу.

Демокріту аж ніяк не подобалися батькові загравання із зайдами з Малої Азії. Та що міг вдіяти він, юнак, коли так чинили всі заможні абдерити, щоб не накликати на себе царського гніву. Вони наввипередки влаштовували бучні бенкети на честь вельможного перса — царя царів. Попервах Ксеркс запідозрив щось недобре, однак страхи його скоро минули. Та й чи могло бути інакше? Адже Абдери все ще вважалися союзником Персії.

На знак особливої ласки Ксеркс залишив Дамасиппу — батькові Демокріта, а також Майяндрії — батькові Протагора — трьох жерців-халдеїв із свого почту. У цих вчителів мудрості юнаки почерпнули чимало знань. Але, як часто буває, долі їх розійшлися: поки Демокріт подорожував, Протагор устиг зажити слави оратора. Щоправда, земляки-абдерити придумали йому влучне прізвисько — Платна Мова (Протагор, коли було потрібно його афінським покровителям, ганив демократів і хвалив тиранів, коли ж було потрібно навпаки — робив навпаки). Що ж, один з їхніх учителів — Левкіпп, утікач з Мілета, послідовник Фалеса, Анаксагора і Анаксімандра, мав слушність, застерігаючи Протагора від славолюбства і пихи.

Славний Левкіппе! Скільки тобі довелося зазнати на віку! Подорожувати в далекі краї, зустрічатися зі славетними мудрецями. Повставати разом з мілетцями проти персів, пережити страшну розправу, яку малоазійські завойовники вчинили над волелюбними еллінами. Після поразки повстання шукати притулку в Елеї, відтак в Абдерах…

Мудрий Гамількаре! Це завдяки тобі, одному з магів[12] Ксеркса, нащадкові мідійських жерців, Демокріт навчився коптської та перської мов, санскриту. Якими захоплюючими були твої розповіді про давнину, особливо коли читав напам’ять священні тексти… Якби ж такими були всі, кого іменують хранителями знань і мудрості!

Демокріту пригадалися гонористі дельфійські оракули та честолюбні афінські жерці, які поза очі присудили його до смерті за кпини над богами і розголошення таємниць елевсінських містерій.[13]

Оракули… Каста лицедіїв і брехунів, справжнісіньких пройдисвітів! Чого вартий лище Кобон, син Арістофанта! Щоб догодити спартанському цареві Клеомену, він примусив Піфію дати потрібні віщування. Оракул Періандр — той постійно складав офіри Дельфійському храму і його покровителям, цим шахраям та облудникам, майстерно підробляючи на догоду олігархам та їхпім друзям