Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

коли нагадає, скажи: «Ой, вибачте, я забув. Усі іноді забувають».

Я так і зробив, і Унгар лишив мені п’ятнадцять центів! Тепер, згадуючи цей епізод, я розумію, що той портьє, професіонал, знав, що робить, — він відправляв іншого нариватися на неприємності. Він хотів моїми руками навчити того чоловіка давати чайові. Сам він нічого не казав — він зробив так, щоб сказав я.

Я прибирав столи в ресторані: збираєш брудний посуд на рознос, і коли назбирується гора, відносиш на кухню. Там береш новий рознос. Це треба робити в два кроки: ставиш старий рознос — береш новий, але я подумав, що можна робити все за раз. Спробував брати два розноси за раз і витягувати новий з-під старого. Аж ДЗИНЬ — весь посуд полетів на підлогу. Мене, звісно, спитали: «Що ти робив? Як це сталося?». Як було пояснити, що я намагався винайти новий спосіб прибирати посуд зі столу?

Серед десертів був кавовий торт, який подавали дуже красиво — на серветці і на маленькому блюдечку. Але якби ви побачили кондитера на кухні… Найбільшою проблемою були серветки. Раніше цей чоловік, напевно, працював шахтарем — кремезна статура, короткі товсті пальці. Йому ніяк не вдавалося взяти серветку з пачки — їх якось так друкували, що вони склеювалися. Коли не зазирнеш на кухню, він постійно лаявся: «Чорти б узяли ці серветки!». Я подумав тоді: який контраст між красивим антуражем ресторану, вишуканими десертами і кухнею з лайливим кондитером. Між справжнім світом і тим, що я спостерігав у ресторані, була велика різниця.

У мій перший робочий день буфетниця повідомила, що тих, хто працює допізна, вона зазвичай годує сендвічами з шинкою. Я сказав, що люблю солодке, тож із задоволенням з’їм десерт, якщо після вечері щось залишиться. Наступної ночі мені довелося працювати до другої години — чоловіки грали в покер. Я сидів і нудився, аж раптом згадав, що мені могли лишити десерт. Відкрив холодильник — а буфетниця лишила цілих шість десертів: шоколадний пудинг, шматочок торту, персики, рисовий пудинг, желе — усе, що хочеш. Я сів і приговорив усі шість — було дуже смачно!

Наступного дня вона сказала:

— Я лишила тобі десерт…

— Було дуже смачно, просто потрясно!

— Але я лишила шість десертів, бо не знала, що тобі подобається найбільше.

Відтоді вона залишала шість десертів. Щовечора шість десертів. Не завжди різних, але завжди шість.

Коли я працював портьє, одна дівчина, пішовши на обід, забула біля телефона книжку. Я подивився, що воно таке, і не міг стриматися — «Життя Леонардо». Я попросив дівчину дати мені почитати цю книжку і просто проковтнув її.

Я спав у маленькій кімнатці в задній частині готелю. Начальство постійно нагадувало, щоб ми вимикали світло в кімнатах, а я постійно забував це робити. Натхнений книжкою про Леонардо, я змайстрував систему ваг і противаг, з’єднаних шнурами, — за вагу були пляшки з-під кока-коли, наповнені водою. Відчиняєш двері — система вмикає світло, зачиняєш — вимикає. Але справжнє досягнення було пізніше.

Бувало, я нарізав овочі на кухні. Стручкову квасолю треба було нарізати на шматочки по два-три сантиметри. Робилося це так: береш по два стручки в одну руку, ніж у другу і ріжеш, орієнтуючись на довжину великого пальця і стараючись не порізатися. Дуже повільний процес.

Я почав думати, як його вдосконалити. Сів за дерев’яний стіл на подвір’ї, поставив на коліна миску, встромив у стільницю дуже гострий ніж під кутом сорок п’ять градусів лезом до себе. Поклав з обох боків квасолю і різав обома руками — шматочки падали в миску.

Так я у спринтерському темпі різав квасолю — чик, чик, чик, чик — усі мені підносили, аж раптом прийшла начальниця:

— Що ти робиш?

— Подивіться, як я ріжу квасолю, — кажу — і якраз у цей момент ріжу палець, замість стручка. Кров тече на вже нарізане. Усі позбігалися: «Подивись, скільки квасолі ти зіпсував! Що за дурні вигадки?!» і т. д. Так мені й не дали вдосконалити метод, а це було неважко — можна було придумати який-небудь захист абощо — але, ні, шансу мені не дали.

Така сама доля спіткала інший мій винахід. Ми різали варену картоплю на картопляний салат. Картоплини були вологі й липкі — різати важко. Я подумав, що добре було б зробити конструкцію з паралельних ножів, які опускаються й ріжуть одразу всю картоплину. Думав-думав — і вирішив зробити пристрій з дроту.

Пішов у господарський магазин купити ножі або дріт і побачив там якраз такий пристрій — яйцерізку. Наступного разу я моментально порізав усю картоплю і відправив шефу на кухню. Шефом у нас служив німець — корпулентний чоловік, справжній Повелитель Кухні. І от червоний від люті шеф вривається до мене:

— Де порізана картопля?!

Картоплю-то я порізав, але вона злиплася.

— І як я маю її розділяти?! — нападається шеф.

— Опустіть у воду, — кажу.

— У воду?! OH MEIN GOTT! Ідіот!

Але якось мені спала на думку справді хороша ідея. Портьє має відповідати на телефонні дзвінки. Коли надходив дзвінок, телефон дзижчав, а на комутаторі опускався клапанок — так було видно, по якій лінії іде виклик. Іноді я допомагав жінкам зі столами для бриджу або куняв на веранді після обіду (коли дзвінків було мало) — до телефона на рецепції було далеченько. Я біг на дзвінок, але стійка рецепції була влаштована так, що треба було спуститися, повернути і піднятися — аж тоді ти бачив комутатор і міг зрозуміти, по якій лінії дзвінок, це забирало час.

Так от, я придумав хорошу штуку. Прив’язав до клапанків на комутаторі нитки, протягнув їх через стійку, причепив до ниток папірці, а сам апарат поставив на стійку, аби трубку можна було взяти з цього боку. Тепер, коли надходив дзвінок, я бачив, по якій він лінії, і міг одразу, спереду стійки, відповісти, економлячи час. Звісно, щоб з’єднати з абонентом, доводилося таки заходити за стійку, але я принаймні міг одразу сказати: «Хвилинку, будь ласка», — а потім з’єднати.

Мені здавалося, що це прекрасна система, але одного разу начальниця захотіла сама відповісти на дзвінок і не змогла розібратися, що до чого. «Що це за папірці?! Чому телефон із цього боку?! Чому ти не… а-а-а-а-а-а-а-а!!!».

Я намагався пояснити — це ж була моя рідна тітка,