Читати книгу - "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"

чорне небо та залите сліпучими променями Сонця бескиддя шпичастих скель. Однак Кім не звернув уваги на чудесну картину. Він занепокоєно крутив головою, прислухаючись до чудних звуків, що залунали в шоломі його скафандра.

— Асто, ти нічого не чуєш?

— Ні. Зараз ні… А що?

Кім підійшов ближче до отвору, висунувся назовні. Аста — слідом за ним.

— Чую! Тепер чую! Той же голос… “Поспішайте на допомогу… Шукайте двері… шукайте двері…”

Кім перевірив: якщо вимкнути радіостанцію — голос замовкає. Отже, це не галюцинація. Хтось справді кличе на допомогу.

— Може, він потрапив сюди так само, як і ми?

— Але до чого тут “двері”? Досить сказати: “Шукайте зореліт”.

Кім обвів поглядом суворий краєвид. Скелі, скелі й скелі. Мертві, незаймані ні зливами, ні вітрами. Здавалося б, тут одвіку не було — і довіку не буде — нічого живого. Але ж голос лунає, а кожна скеля, кожна запнута непроглядним мороком заглибина можуть сховати не тільки невеличкий космоліт-розвідник типу “Сіріуса”, а навіть трансорбітальний велетень першого класу.

— Рушаймо, — сказав Кім. — Зволікати не можна.

Він відштовхнувся від одвірка шлюзової камери, повільно поплив униз. На цьому астероїді, де сила тяжіння така незначна, стрибок з стометрової висоти зовсім безпечний. Тільки й того, що триватиме понад дві хвилини, — не падіння, а обридливе сповзання, як у примарному сні.

Кім падав і думав: де ж шукати того невідомого бідолаху? Його заклику вже не чути — може, шлях радіохвилям перетнула якась скеля. Якби не халепа з кібером, на йонних двигунах можна було б облетіти весь астероїд хоч і сто разів. Звісно, чужий зореліт вдалося б знайти дуже швидко. Однак зараз про це годі й думати.

Але що ж сталося з кібером? Ні, він не “збожеволів”, бо інакше б поривання слухатися людини в нього не виникло. Скидається швидше на те, що його “машинну свідомість” підкорила якась зовнішня сила. Він сказав: “Я одержав…” Що — одержав? Наказ?.. Лише Головні Кібери зон повновладно керують кіберштурманами зорельотів, але і в такому разі кібер обов’язково доповідає командирові… Хто ж перепинив його зараз?

Кім і незчувся, як скінчилося “падіння”. Ноги торкнулися поверхні астероїда, густий фторановий ворс на закаблуках ураз присмоктався до обсмаленої сонцем чорної брили. Це було зовсім не зайве у світі, де людина важить заледве сто грамів, а пошпурений дужою рукою камінь здатний набути другої космічної швидкості і помчати в безвість по гіперболі. Навіть щоб зрушити з місця “Сіріус”, вистачило б кількох кілограмів вибухівки.

Кім оглянув свій зореліт. Знизу він видавався неймовірно великим, надзвичайно гарним і досконалим. Його “лапи”-амортизатори міцно вп’ялися в скелі, легко підтримуючи стрункий, залитий променями сонця тулуб. А навколо нього-первозданний хаос матерії, фантасмагорія каміння, божевільна гра сліпучо-срібного і непроникно-чорного. Аж дивно: на тлі цього химерного краєвиду “Сіріус” сприймається не як творіння рук людських, а скорше як казкова істота, — такий собі міжгалактичний птах, що сів перепочити після нескінченно довгої подорожі Космосом, і ось-ось зрине у простір знову…

“А що, коли й справді…”

У Кіма мороз пішов поза шкіру. Вперше за багато років він відчув страх — і розгнівався за це сам на себе. Невже навіть п’ять століть життя у вільному й світлому суспільстві ще не звільнили людину від найпримітивніших тваринних рефлексів? А втім, що ж тут дивного? Людство нині живе в надто безпечному й упорядкованому світі, де просто немає місця одчайдушній хоробрості. Її заступає мудра передбачливість.

Страху вже не було. Замість нього виникло радісне відчуття наснаги, бажання зустріти й подолати яку завгодно небезпеку. І те, що поруч буде рідна, кохана людина— тільки надасть сили.

— Гей, навігаторе! — зареготав Кім. — Чи скоро ви впадете?

— Ой командире, скоро… Я навіть трохи задрімала!

Кім підхопив дружину в обійми — справді легшу за пір’їнку — обережно поставив на скелю.

— Куди рушимо насамперед? На “полюс”?

— Авжеж.

Вони вже дещо вивчили астероїд при наближенні “Сіріуса” до нього. Це було чимале космічне тіло, — грубо сплесканий і жорстоко перекопирсаний кам’яний “пиріг” кілометрів з десять завдовжки. Зореліт сів якраз посередині між його “полюсами”. Отож був сенс рухатися умовним “меридіаном” по освітленій частині астероїда, бо на його протилежному, “нічному” боці така темрява, хоч в око стрель.

— Ну, помчали!

Кім одірвав присмоктані до скелі закаблуки, легенько підстрибнув. Якби це на Землі, сили такого поштовху вистачило б хіба перескочити на наступний щабель сходів. А тут Кім підіймавсь усе вище й вище, аж доки опинився на одному рівні з навігаційною кабіною “Сіріуса”. Тут кілька секунд висів майже нерухомо, а потім повільно спустився на вершину гострого стрімчака. Слідом за ним прилетіла й Аста. Правда, Кім перехопив її на півдорозі, бо вона відштовхнулась надто сильно.

Зі скелі на скелю-повільно, неквапно— перелітали вони над покремсаною поверхнею астероїда. Результат огляду космічного тіла не втішав. Не було ані найменшого знаку діяльності вищих розумних істот, ніщо не свідчило про аварію космічного корабля. І невідомий передавач більш не озивався.

Аж ось і “полюс” — крайня скеля велетенського кам’яного “пирога”. Якщо Астине припущення правильне, саме тут, на “носі” міжгалактичного корабля, мала б бути якась навігаційна апаратура чи прилади для спостережень. Тільки ні, нема нічого. Заслуговує на увагу хіба надмірна гладінь майданчика, але ж під ногами — той же самісінький обсмалений сонцем чорний базальт.

— Рушимо назад?

— Стривай… — Аста зупинилася, прислухалась. — Я чую його знову… Дуже тихо… “Поспішайте… обламано антени… шукайте двері…”

— Вчувається! — незадоволено увірвав її Кім. — Ану, вимкни радіостанцію.

Вона вимкнула, потім увімкнула знову.

— Кіме, це не радіохвилі… Голос бринить у моїй підсвідомості, і я чую його всім своїм єством… Телепатія? То чому ж він не відповідає мені? Я запитувала в нього думкою, хто він