Читати книгу - "Та сама я"

як ми з вами, міс Луїзо. А багатії Нью-Йорка… що ж, вони не живуть як будь-хто інший.

Я взяла пакет молока.

– Вам доставлять усе, що забажаєте. Ви звикнете.

Я хотіла запитати його про Іларію та місіс Ґопнік, котра, як з’ясувалося, геть не була місіс Ґопнік, а також загалом про родину, котру мені належить зустріти. Але він помітив когось у коридорі.

– Ну, доброго ранку, місіс де Вітт!

– Що всі ці газети роблять на підлозі? Це місце схоже на жалюгідний газетний кіоск.

Крихітна стара роздратовано цикнула на стоси «Нью-Йорк Таймс» та «Волл-стрит Джорнал», котрі чоловік не закінчив розпаковувати. Незважаючи на ранню годину, жіночка була виряджена, немов зібралася на весілля: малиново-рожеве пальто, червоний капелюх-таблетка та величезні строкаті сонячні окуляри на її маленькому зморшкуватому обличчі. У руці вона тримала повідок, на котрому вела мопса, що хрипів і войовничо дивився на мене (принаймні мені так здалося, адже насправді його очі були спрямовані у різні боки). Я нахилилася, щоб допомогти Ашокові прибрати газети з її шляху, але пес із гарчанням стрибнув у мій бік, тож я відскочила назад, ледве не перечепившись через «Нью-Йорк Таймс».

– Ай, заради бога! – прокректав тремтячий, але владний голос. – Ви мені ще собаку засмучувати будете?

Зуби мопса ледь не зімкнулися на моїй нозі. Моя шкіра й досі відчувала його дихання.

– Благаю, подбайте про те, щоб до нашого повернення цього безладу тут не було. Я вже не раз казала містерові Овіцу, що ця будівля йде до занепаду. І, Ашоку, я залишила сміттєвий мішок біля своїх дверей. Будь ласка, прибери його, інакше увесь коридор смердітиме мертвими ліліями. Сам тільки Бог знає, хто посилає лілії як подарунок. Суцільний траур. Діне Мартіне4, ходімо!

Ашок підняв свого кашкета.

– Безумовно, місіс де Вітт.

Він дочекався, поки вона піде. А тоді зиркнув на мою ногу.

– Цей пес ледве не вкусив мене!

– Так. Це Дін Мартін. Краще тримайтеся від нього подалі. Він найзліший мешканець цього будинку, а це вже вам не порожні слова. – Він повернувся до своїх газет, переклавши наступний стос собі на стіл, але зупинився, щоб завадити мені допомогти. – Не переймайтеся, міс Луїзо. Вони дуже важкі, а у вас попереду купа роботи. Гарного вам дня.

Він пішов геть, перш ніж я встигла запитати, що саме він мав на увазі.

День минув як у тумані. Ранок я витратила на те, щоб привести до ладу свою маленьку кімнатку, прибрати у ванній та поставити фотографії Сема, батьків, Тріни й Тома, аби додати затишку. Натан повів мене у закусочну біля Колумбус-серкл, де я їла з тарілки розміром з автомобільну шину та випила стільки міцної кави, що мої руки вібрували дорогою додому. Натан показав мені місця, що можуть стати у пригоді: цей бар працює допізна, у цьому фургоні роблять смачнющий фалафель, а тут можна безпечно зняти готівку… Мій мозок кипів від надлишку нових місць, нової інформації. Десь після обіду я раптом відчула втому та слабкість у ногах, тож Натан, взявши мене під руку, відвів до квартири. Я була щаслива знов опинитися у тихій темній будівлі з ліфтом.

– Подрімай, – порадив він, коли я скинула туфлі. – Хоча на твоєму місці я не став би спати більше години, а інакше – порушиш режим дня.

– Коли, ти кажеш, повернуться Ґопніки? – У мене потроху почав заплітатися язик.

– Зазвичай біля шостої. Зараз третя, тож у тебе ще є час. Ну ж бо, лягай. Скоро знову відчуєш себе людиною.

Він зачинив двері, і я з вдячністю відкинулася на ліжку. Я вже майже заснула, але раптом усвідомила, що так і не зв’язалася з Семом, тому повільно потяглася за своїм ноутбуком.

Я відкрила месенджер.

«Ти там?»

Минуло декілька хвилин, і з булькаючим звуком дзвінка з’явився він, у залізничному вагоні, схиливши своє величезне тіло над екраном. Сем. Фельдшер. Людина-гора. Мій новий хлопець. Ми, як дурні, довго усміхалися одне одному.

– Привіт, красуне! Як справи?

– Добре! – відповіла я. – Я можу показати тобі свою кімнату, але вона така маленька, що дай Боже не зачепити стіни екраном. Я повернула ноутбук, щоб він міг побачити мою маленьку спальню в повній красі.

– Мені подобається. Адже у ній є ти.

Я подивилася на сіре вікно за його спиною й одразу ж уявила атмосферу: дощ тарабанить у дах вагона, вікна затишно запотіли, дерево, волога, кури за вікном ховаються під візком, що протікає. Сем дивився на мене, і я витерла очі, раптом пригадавши, що геть не фарбувалася.

– Ти вже був на роботі?

– Так. Мені сказали, що можна повертатися до обов’язків вже через тиждень. Сподіваюся, я вже буду в достатньо хорошій формі, щоб підняти тіло, не зірвавши шви. – Він інстинктивно поклав руку на живіт, саме туди, куди влучив постріл усього декілька тижнів тому, – звичайний виїзд на виклик ледве не вбив його, але зміцнив наші стосунки, – і я підсвідомо відчула його біль.

– Я хочу, щоб ти був поруч, – мовила я, перш ніж встигла себе зупинити.

– Я також. Але це лише перший день твоєї пригоди, усе буде чудово. Уже через рік ти сидітимеш тут…

– Не тут, – зауважила я. – У твоєму готовому будинкові.

– У моєму готовому будинкові, – погодився він. – І ми разом дивитимемося фотографії на твоєму телефоні, а я потайки думатиму: «Боже, за що, коли вона вже замовкне та припинить розповідати про свій Нью-Йорк?»

– Тож ти напишеш мені? Лист, повний любові й туги, просочений самотніми сльозами?

– Ой, Лу. Ти ж знаєш, що поганий із мене письменник. Але я телефонуватиму. І вже через чотири тижні приїду до тебе.

– Ти маєш рацію, – мовила я, відчуваючи, як стискається моє горло. – Гаразд. Я подрімаю.

– Я також, – мовив він. – Я думатиму про тебе.

– По-брудному та по-еротичному? Або ж по-романтичному, в стилі Нори Ефрон?

– А що з цього не наразить мене на неприємності? Ти добре виглядаєш, Лу, – трохи помовчавши, додав він.

– А ти якось… нездорово.

– Саме так я і почуваюсь. Мало того, що втомився, так ще й хочеться вибухнути. Це навіть збиває мене з пантелику.

Я поклала руку на екран, і він слідом зробив те ж саме. Я уявила його дотик на своїй шкірі.

– Люблю тебе. – Мені й досі було трохи соромно вимовляти ці слова.

– І я тебе. Я б поцілував екран, але, боюся, ти побачиш лише моє волосся