Читати книгу - "Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков"

— Прибережи їх, ще знадобляться, — порадив Джура. — Зараз підемо на базар. До речі, там і діло є у нас.

Був полудень, та базар вирував на повну силу. Чого там тільки не було! Щедрі дари землі й хутряні шапки, простирадла і грамофони з трубами, схожими на квітки кручених паничів, яскраво-червоні паляки[9], в які жінки, що ніколи не виходили на вулицю, вкладали, вишиваючи, серце й душу, і сюзане машинного виробництва, котрими накривають одяг, розвішаний на жердині попід стелею…

Неповторні східні базари мають, певна річ, притаманні тільки їм риси. Найхарактерніша полягає в тому, що на них завжди панує своєрідний лад. Хоч би який був тривожний час і хоч би яку силу товарів навезли базарувальники, ніякої плутанини не виникне, і той, хто прийшов по тюбетейку, не піде в куток, де продають чапапи. Так воно є на міських базарах, так і на кишлачних.

Алмаликський базар я бачив уперше. Він справив на мене подвійне враження. Тут можна було купити все що забагнеться, аби тільки гроші. Але в ті часи більшість людей свій товар не продавали, а намагалися поміняти. Так було і в Алмалику. Я на власні очі бачив, як пару чобіт виміняли на чотири вівці.

Ми саме проходили ряди, де продавали тюбетейки, коли на пальцях якоїсь жінки, що затуляла своє обличчя білою хусткою, я побачив дві обручки. Згадавши список Уктам-яллачі, я доторкнувся до руки Джури і пошепки сказав:

— Обручки!

Джура посміхнувся:

— Думаєш, басмачі такі дурні?! Одразу на базар понесуть свою здобич? Ні, ука[10], ті брязкальця тепер далеко. Як не в Кабулі, то у Стамбулі.

— А чого ж товариш Зубов?..

— Зубов знав, що казав, — мовив Джура. — Але про це потім, а тепер ходімо он на той куток.

Пропхавшись поміж базарниками, ми подалися до чайхани, що стояла на березі ставка. Але, не дійшовши до неї, Джура раптом зупинився біля пишновусого шевця, що сидів на стільчику під дувалом.

— О, Натанбай? Знову на базар потягло?

— Ассалом алайкум, товаришу начальник! — Швець із несподіваною для його постави спритністю підхопився з місця і, приклавши руки до грудей, уклонився. — Як ви себе почуваєте? Сідайте, товаришу начальник, будьте ласкаві. — Він притьмом витер шматком оксамиту, яким наводять блиск на чоботях, ще один стільчик і підсунув його до Джури. — А це ваш молодший брат? — спитав, показавши на мене. — Дуже схожий на вас, дуже схожий!

Не відповівши шевцеві, Джура сів на стільчику і знову запитав:

— А чого це тебе не видно було, Натане?

— Е-е! Товаришу начальник, — швець покрутив головою. — Життя є життя. Радянська влада нам щастя принесла, сказала: — Ти, єврею, теж людина. Життя підганяє, от і ходимо, товаришу начальник. П'ятеро дітей маю, а з жінкою разом — шестеро на моїй шиї сидять, товаришу начальник, і всі їсти просять. А ви ж як себе почуваєте, товаришу начальник? Щось я вас ніби кілька днів не бачив?

— У Тангатопди їздив, — незворушно відказав Джура. — Робота, розумієш, Натан…

— Так, так, і у вас нелегка робота, товаришу начальник, — скрушно зітхнув швець… — Багато у вас ворогів, кругом — вороги. Сьогодні спокою не маєте, а завтра, хто знає, де й душа ваша буде?!

— А сам ти що там робив? — зненацька запитав Джура.

— Я?! У Тангатопди?! — Шевцеві очі рогом полізли.

— Ти-ти. Я тебе там бачив.

— Не глузуйте з мене, товаришу начальник, я ж бо теж людина. Що мені в Тангатопди робити? В Ахангароні я був, це правда. Шкіри на підошви привіз. Не глузуйте з бідного єврея, товаришу начальник. Я сам слабий, і жінка слаба. А п'ятеро дітей їсти просять. Радянська влада нам щастя принесла…

— Ураза коли бачив? — перепинив його Джура.

— Товаришу начальник!.. — Швець розпростав руки й посміхнувся. — Ну й пильне око у вас, товаришу начальник, спасибі вам, пильне око у вас! Та я оце вже місяць буде, як його бачив, товаришу начальник. Дві шкіри приніс був мені. Купив я ті шкіри, аллах свідок, і гроші віддав.

— Не бреши, Натане, — спокійно застеріг Джура.

— Товаришу начальник, я теж людина, навіщо кажете «не бреши». Я й так не брешу.

— Брешеш. Три дні тому ти бачився з Уразом.

— Не мучте, мене, товаришу начальник. — Швець навіть сльозу пустив. — Радянська влада нам щастя принесла, а ви кажете — не бреши. Раніше, товаришу начальник, мій дім був біля базару, а тепер я живу якраз проти ДПУ. Хай аллах простить того, хто обмовив мене!..

— Ну, гаразд, може, я й справді помилився, — погодився Джура, поглянувши спідлоба на шевця. — Мабуть, то був хтось інший…

— Солодка в ваших устах правда, товаришу начальник, — зрадів швець. — Авжеж, людина на людину схожа. Усі ми однакові, товаришу начальник. Усі від батька нашого Адама пішли. Звісно, що помилилися…

— Скільки ти взяв з нього за чоботи? — раптом підвівшись, спитав Джура.

Натан зблід, став білий, мов крейда.

— Товаришу начальник… Дорогенький… Я ще… я ще нічого не брав з нього.

— Коли Ураз прийде додому?

— Завтра… Завтра ввечері. Товаришу начальник… товаришу… Тепер він…

Швець, притиснувши руки до грудей, підвівся зі стільчика і ступив до Джури, наміряючись ще щось тому сказати.

— Тільки це я й хотів від тебе дізнатися, — випередив його Джура і, повернувшись, рушив далі.

Я нічого не збагнув з їхньої загадкової розмови. Хто такий Ураз? Що спільного в нього з цим метикованим шевцем? Мені дуже кортіло негайно про все довідатись, та я вирішив перебороти свою цікавість,