Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

феєрична картина виникла за чародійним помахом його руки.

— Зважте, — сказав він, — сонце поки що не зійшло над обрієм…

Я вже здогадався, в чому тут річ, проте, щоб зробити приємне Іллі Петровичу, спитав:

— Що це? Чому таке пурпурне небо?

— Це наш метеорит, — сказав він, не помічаючи вдаваності з мого боку, — точніше, те, що від нього залишилось у повітрі. Метеорит, пролітаючи в атмосфері, інтенсивно горів, від нього відділялися дрібненькі звуглені частинки. Незліченна кількість цих частинок літає тепер у повітрі, засмічуючи його. Така засмічена атмосфера погано пропускає сині промені, зате добре — червоні…

— Закон Релея, — додав я, — коефіцієнт розсіювання обернено пропорційний четвертому степеню довжини хвилі…

Ілля Петрович здивовано глянув на мене і засміявся.

— Прошу вибачити за популярне пояснення, я й забув, що ви фізик. А ви, виявляється, з кониками! Та все-таки — це дуже гарно. Ходімте розбудимо наших кінооператорів. Хай знімають четвертий степінь довжини хвилі…

Табір прокидався. Нашвидку поснідавши, ми розійшлися по вертольотах.

Вже через кілька хвилин польоту стало видно перші сліди падіння метеоритів. Піхти, модрини, кедри, сосни, звалені одне на одного, утворили непрохідний бурелом. Вибухова хвиля повиривала їх із землі разом з гіллястим корінням, що, мов розчепірені пальці рук, тяглося вгору, чітко вимальовуючись на темному тлі землі. Незабаром перед нами постало ще страшніше видовище. Звалений ліс обгорів. Стовбури дерев нагадували обвуглені головешки, що їх тільки-но витягли з велетенського багаття.

Ми наближались до місця падіння метеоритів. Тут зосталися лише попіл і вугілля: усе змів страхітливої сили вибух. Тільки потужна воднева бомба могла б спричинити такі руйнування. Під нами бігла назад гола, вкрита оплавленою кіркою земля.

Нарешті ми побачили величезний, діаметром понад два кілометри, кратер, який утворився від вибуху боліда. Земля обмежувала кратер високим валом. Яма була така глибока, що в ній, мабуть, вільно вмістилася б висотна будівля Московського університету. На дні ями вже почали назбируватись ґрунтові води.

Ми повисли невисоко над землею.

Не вилазячи з вертольота, я заміряв дозиметром рівень радіоактивного випромінювання. Дозиметр показував нуль. Шкідливих випромінювань не було. Можна спускатись на землю.

Ми розподілили обов’язки. Ілля Петрович лишився з однією групою шукати уламки в ямі, а я з двома геодезистами пішов обмірювати яму.

Ілля Петрович не по роках бадьоро бігав по схилу ями, відшукуючи міношукачем залізні уламки.

— Знайшли що-небудь? — спитав я його через півгодини.

Він дістав з кишені хустку і витер спітніле чоло.

— Поки що нічого нема.

Люди розбрелися по всій ямі, шукаючи уламків.

— Ілля Петрович! Ілля Петрович! Ходіть мерщій сюди! — раптом ледве чутно долинуло до нас з глибини кратера.

— Знайшли?

Порив вітру заглушив відповідь. — Доведеться йти. А ви рушайте до місця найбільшого викиду породи, на північний схід. Там, мабуть, можна хутчій знайти уламки. У вас рука легка, спробуйте…

Він швидко пішов по схилу ями туди, де стояла група людей. Іти по нахиленій площині йому було явно незручно. Він старанно ставив навскіс ступні ніг, щоб не посковзнутись униз до центра ями. Я не стримався і крикнув йому вслід:

— Ілля Петрович! — Він обернувся. — Ви знаєте, що сказав би вам Козьма Прутков?

— Ні, не знаю. А що б він міг сказати?

— «Не йди по косогору — чоботи стопчеш!» Підіймайтесь нагору та йдіть по рівній місцині.

Він усміхнувся, виліз із ями, помахав мені привітно рукою і швидко закрокував далі.

Я стояв край ями і намагався уявити собі, як стався вибух.

…З великою швидкістю гігантський болід врізався в землю і, за мить перетворившись на клубок газу, всередині якого розвинулись надзвичайно високий тиск і температура, вибухнув, мов надпотужна бомба, змітаючи та спалюючи все на своєму шляху. Якщо справді все відбулося саме так, то годі було сподіватися знайти бодай мікроскопічний шматочок метеорита в цій ямі. Якщо ж від метеорита залишились уламки, то вибухом їх мало б розкидати на багато кілометрів навкруги…

Прекрасна думка раптом промайнула в моїй голові. Другий болід! Він летів слідом за першим на північний схід. Перший болід врізався в землю і вибухнув. А другий? Адже він у цю мить був ще в повітрі, і по ньому з страхітливою силою вдарила зустрічна вибухова хвиля від першого боліда. Від цього удару другий болід мусив би розлетітись на тисячі дрібних уламків, які, змінивши напрямок свого польоту, були відкинуті назад, на південний захід. Назад! Не на північний схід, а на південний захід!

Я вирішив тут же перевірити себе і рушив на південний захід, уважно дивлячись собі під ноги.

Відрізнити уламки метеорита від простого каміння нескладно. Уламок мусить мати особливий колір або ж магнітні властивості, якщо він залізний; поверхня його часто буває вкрита невеликими виразками-регмагліптами, що утворюються через нерівномірне нагрівання метеорита.

Я пам’ятав усі ці ознаки і, помітивши якийсь камінь, несхожий на ті, що лежали навколо, оглядав його, підносив до нього магніт, прискіпливо відшукував віспинки опіків і… найчастіше жбурляв геть. Тільки деякі, найпідозріліші камені я клав до польової сумки. Коли я промандрував декілька кілометрів, ремінь сумки так намуляв мені плече, що я вирішив перепочити і сів на стовбур поваленої піхти. Висипавши каміння з сумки, я зрозумів, що даремно тяг його на собі декілька кілометрів: жоден з каменів не був метеоритом.

Я озирнувся. Кругом чорні стовбури повалених вибухом дерев. Одне вугілля. Раптом на обгорілому стовбурі модрини я помітив блискучий яскраво-голубий предмет. Я підбіг до дерева і побачив, що в ньому застряв якийсь прозорий червонуватий камінь. За кілька хвилин камінь, вирубаний разом зі шматком стовбура, лежав у мене на колінах. Він був невеликий, приблизно з півдолоні завбільшки. Грані в нього були гладенькі, мов