Читати книгу - "Машерують наші добровольці…, Микола Лазарович"

сотні Дідушка та Дудинського сміливою атакою відбили втрачені позиції. Такою ж затятою була боротьба за гори Лиса, Залярська, Кобила.

Оцінюючи стрілецькі заслуги у жовтневому наступі 1914 р., один із його учасників четар Богдан Гнатевич згодом відзначав: «В цій офензиві (наступі. — Авт.) лєґіон У. С. С. відіграв неабияку ролю. Правда він був числом невеликий, зате складався з молодого вояцтва, витривалого на походи й на боєві труди. Таких стягів у корпусній групі багато не було. То й не диво, що сотні У. С. С. йшли в аванґарді боєвих груп і скрізь бували перші. Можна сміливо сказати, що в тодішньому поході на фронті від Дрогобича до Болехова сотні У. С. С. відіграли першу ролю. В історії стрілецтва заслуговує цей похід на окреме відмічення ще й тому, що стрільці вперше виступили, хоч і несуцільно, а порозділювані на різні відтинки рухомого фронту, в більшому воєнному підприємстві. Він мав для цілого фронту переважливе стратегічне значіння й завдяки йому жовтнева офензива союзних армій осягнула свою мету. Вона знівечила московський плян удару на Берлін. У цьому поході стрілецтво перейшло практичний воєнний курс, загартувалось до походів і воєнних трудів, які ждали його опісля. Тоді теж уперше ім’я Українських Січових Стрільців стало відоме між чужинцями»[20]. Щоправда, ціна згаданих успіхів стрілецтва була надзвичайно високою — 31 вбитий, 86 поранених, 60 полонених[21].

Тим часом російська армія, підтягнувши у район бойових дій свіжі сили та перекинувши туди з–під Перемишля найбоєздатнішу 58–му піхотну дивізію, перейшла у контрнаступ. Австро–угорські війська змушені були відступити на карпатські перевали. Більшість сотень УСС на деякий час зосередилася в німецьких колоніях Аннаберґ (Нагірному) і Феліцієнталь (Долинівці) на Сколівщині. Десятого листопада до стрільців прибув командувач 55–ї дивізії генерал Фляйшман, щоб особисто вручити їм бойові нагороди. Медалями Хоробрості ІІ класу були відзначені старшини Зенон Носковський, Яків Струхманчук, Олена Степанівна, вістун Іван Андрух, а також Софія Галечко, якій до того ж присвоєно звання підхорунжої[22]. Це було офіційне визнання австрійською владою бойової вартості леґіону УСС, його ролі у так званій жовтневій офензиві.

Протягом листопада 1914 — лютого 1915 р. леґiон УСС переважно займав оборонну лінію на гірському хребті Бескид. Одним із основних його завдань була стежна (розвідувальна) служба на лінії Ужок—Лихобора—Верб’яж—Лавочне—Сенечів—Вишків. Про інтенсивність цієї служби свідчить той факт, що з однієї лише сотні Сеня Ґорука протягом п’яти днів було вислано 108 стеж[23]. Стрільці мали слідкувати за російським військом, його розташуванням та переміщеннями і повідомляти про все вищому командуванню. Ставши, образно висловлюючись, «оком фронту», вони нерідко добували відомості, які викликали справжнє захоплення у військових колах. Серед провідників стеж найбільше прославилися Іван Балюк, Михайло Мінчак, Гриць Трух, Андрій Мельник, Омелян Левицький, Михайло Матчак, Микола Опока та інші.

Проте одними лише стежами служба УСС не обмежувалася. Вони також брали участь у численних боях, здобували воєнний досвід і вже невдовзі, за визнанням австрійського командування, стали кращою фронтовою частиною 2–ї австрійської армії, що воювала в Карпатах. Це підтвердили бої під Тухолькою (25 листопада), коли завдяки стрільцям на кілька днів було зупинено російський наступ, на Ужокському перевалі (1 січня 1915 р.) тощо. «Стрільці — се без пересади цвіт нації, — писав 1 грудня 1914 р. у своєму листі до члена Української Бойової Управи професора Івана Боберського сотник УСС Іван Коссак. — Добули слави — гідно заробили на сю славу і пошану. Хоть воєнне життя прямо страшне — радію, що в наших січових рядах — тих, що тут на полі бою кровцю молоду проливають, витворився гарний і милий настрій, гармонія, якої давніше не було. Се вже не діти, се правдиві потомки славного Запорожжя, се правдиві лицарі–вояки, а генерали не мають слів признання для їх геройських подвигів»[24].

Значно важливішим завданням, ніж участь у бойових діях було для леґiону УСС його об’єднання в єдиний органiзм, здатний стати в майбутньому запорукою виборення української державностi. Передумови такого об’єднання заклали передвоєннi стрiлецькi товариства, що яскраво виявилося в Стрию вiдмовою добровольцiв приймати присягу на вiрнiсть Австрiї. Тому здавалося, що в леґiонi, де переважали представники iнтелiґенцiї, з перших же днiв почнеться iнтенсивна духовна, культурна та полiтична робота, яка згуртує стрiлецькі ряди.

Однак насправдi склалася ситуацiя, котра істотно утруднювала, а подекуди й унеможливлювала реалізацію даного завдання щонайменше до весни 1915 р. По–перше, стрiлецтво було деморалiзоване невдачами, якi посипалися на нього (обмеження кiлькiсного складу леґiону, примусова присяга на вiрнiсть австрiйському цiсаревi, втрата Галичини й таке iнше), та становищем, в якому опинилися галицькi українцi, в тому числі й рiднi стрiльцiв, на початку вiйни, коли, як уже зазначалося, їх мордували, з одного боку, австрiйцi та мадяри за «русофiльство», а з iншого росiяни — за «мазепинство».

По–друге, надзвичайно важкі фронтовi умови, в яких опинилися УСС, особливо взимку 1914—1915 рр., коли мороз сягав понад тридцять градусів, i якi призвели до великих фiзичних жертв: на сiчень 1915 р. втрати леґiону становили близько 46% вiд первiсного складу[25], а до березня вони зросли до 66–75%[26]. Вістун Микола Опока писав про ті часи: «Для нас не було ані