Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

style="">Но стать старця́ йому явилась знов,

Згадалися його слова,- і ум

На ретязі залізнії замкнув

Страждуще серце, щоб не доступило

До нього розбунтоване чуття,-

І він оставсь, мов кам’яний, на місці.

 

Но вже недужі облягли палату.

Їх сотні йшли: у лахах і в порфирі;

Мов гомін галичі, так стони їх

І зойки висіли у воздусі.

Здригнув Валентій, вчувши стони ті.

В душі його рвонулось щось, немов

Навикнення неодолима сила

Тягла його до любої роботи.

Но враз згадалися слова старця́:

«І чом ти думаєш, що біль і горе

Єсть злом? Вони - одно добро на світі!

На людях тих господній суд; господь

Їх тисне болем, мов вино в тискарні…»

І він почув, як звільна замикаєсь

У нього серце на їх біль і муку.

«Нехай терплять! Їм бог свій хрест дає!»

 

Но ось зближаєсь гомін і змагаєсь.

Не можучи дождатись лікаря,

Товпа валить у двір, реве, благає:

«О, змилуйся, не покидай болющих!»

І знов щось рвесь в душі його могуче

Здоровеє чуття перемагає,

Не думаючи - він іде до них.

 

Но - боже! - як відмінними очима

Глядить він нині на ті купи болю

І нужди, що, неначе чорна хмара,

Перед його очима переходять!

Він досі бачив тільки біль і нужду

І на їх дно очей не запускав.

Зато як много власної вини,

Розпусти, злоби, брудноти і зради

Побачив нині! Як гидкими нині,

Як низькими, фальшивими, з джерел

Брудного самолюбства йдучими,

Здались йому похвали і подяки,

Поклони, стони й сльози тих людей!

І він міг досі дихати тим чадом,

Міг жити в нім і любуватись ним

І ще себе здоровим уважати!

О горе, горе! Людська сліпото!

 

Немов ростина, у котрої корінь

Хробак підточить, голову схиляє,

Опустить листя, в забутті тупому

Жде смерті,- так Валентій похиливсь.

Невтішені ішли від нього хорі,

І сам він гриз себе за те, но чув,

Що усихає найважніший нерв

Його роботи: віра в ї хосенність

І беззавітна для людей любов.

 

Утомлений, сумний і нещасливий,

Скінчив Валентій вечором свою

Роботу. «Ні, не можу більш, не хочу!» -

Товкло щось в голові його, мов молот,

І мисль якась рішуча дозрівала.

 

А в мармуровій залі стрів його

Отець старий із виразом такої

Глибокої любові на лиці,

Що аж усе болющеє нутро

Валентія перевернулось. Поруч

Вітця сиділа схилена, з лицем

Відверненим і ледве ще від сліз

Обсушеним, тремтяча, мов мімоза,

Його кохана Сільвія Мамілла.

 

«Мій сину!» - рік отець неначе строго.

«Недобрий!» - прошептала Сільвія

Крізь сльози; но Валентій мов не чув

І, німо повітавши їх обоє, сів.

І бачачи великий біль, і сум,

І втому на лиці його, отець

Відразу скинув строгість і припав

До сина, щоб сердечно розпитати,

Розважити, розрадити його.

Припала і Мамілла, мов голубка.

«Мій друже, пане! Ти недужий щось!

Тебе щось мучить, щось болить, гризе!

О, розкажи мені! Усе, що маю,

Життя моє віддам, коли потрібно,

Щоб ти лиш був веселий і щасливий!»

 

Но ті слова, і погляди, і ласки

Не втішили Валентія - противно,

Ще більшу в душу навели тоску.

«Отсе ті пута, про котрі казав

Старий! - гадав він.- Ось покуса та,

Що серце й ум приковує до світу.

Ось той ланцюг, котрий поперед всього

Порвати треба!»

 

І, мов темна хмара,

Сидів він, а сердечнії слова

Зісковзувались із твердого серця,

Мов теплий дощ зісковзуєсь з гладких,

Ополірованих плит мармурових.

Заблисли сльози в Сільвії очах;

Зітхнув отець, та не сказав нічого.

 

Настала ніч. Заснуло в домі все,

Лишень не спить Валентій. Наче тінь,

Він вийшов з дому, сиротами кинув

Усіх, що так його любили. В тіні

Домів, крутими уличками він

Спішив за місто, оглядавсь тривожно,

Чи хто його не здоганя; два рази

Ставав, надслухував, бо му здалось,

Що за собою чує таємничі,

Тихенькі кроки, наче дух який

Воздушними стопами йде за ним.

Та ні,- довкола пусто, самота,

І величезне місто мов завмерло;

Лиш десь далеко, в пишних лупанарах

Та в винних склепах роздавались крики

Та співи пізніх гостей, а над Тібром

Покрай дороги спали на камінні,

Покорчившись, «свобідні горожани

Столиці світу» - пролетарії.

 

Не зупиняючись, ішов Валентій

На схід, за місто; ранок повітав

Уже геть-геть за Римом, в чистім полі.

У млі густій за ним тонуло сонне

Могуче «вічне місто»; перед ним

Кровавим блиском жеврілося небо;

Де-де на горбиках самотні вілли

Білілися; де-де буйні отари

Товпилися з стаєнь на пасовисько,-

За ними волоклись лінивим ходом

Невиспані, обдерті вівчарі-

Раби. А впрочім пусто, сумно вкруг.

Лиш ген далеко, мрякою повиті,

У зелені густих лісів дрімають

Самнітські гори. Стрепенувсь Валентій,

Узрівши їх, і ходу прискорив.

 

«О, боже мій,- молився він душею,-

Спаси мене від людської любви!

Допоможи мні вирватись із пут

І в далі світу, в самоті лісній

Тобі служити єстеством цілим!»

 

В тій хвилі край стежини, мов з нори,

З нужденної пастушої колиби

Роздався тихий, приглушений спів,

Протяжний, але жалібний такий,

Немов голосіння по умерлому.

Невольник-варвар із паннонських піль

На своїй мові варварській потихо

Свою сердечну тугу виливав.

Валентій змалку ще навчивсь тій мові

Від батькових рабів; мов свідок літ

Дитинних, дивно вдарила його

Та пісня; сам не тямлячи себе,

Він став і слухав, що співав невольник: