Читати книгу - "Давнє й нове, Франко І. Я."

style="">Як кроваве се свідоцтво правди

Швидко вияснило все те діло,

Се не треба довго повідати.

Те одно хіба ще тут додати,

Що його не сховано у тайні,

А пішло воно від того часу

Між людьми луною голосною,

Як свідоцтво того, що невинність

Із найтяжчих проб виходить ціло

І що злочин сам себе карає.

 

СТРОФИ

 

 

1

 

Ті, що крізь помилки до правди добиваються,

Мудрецями називаються;

А ті, що в своїх помилках угурні,

То справжні дурні.

 

 

2

 

Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,

Той був неначе без очей лице;

Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,

Той воду лив у збан, в якім розбив денце.

 

 

3

 

Як полоняник, що його в неволю

Ведуть, думками в рідний кут літає,

Так той, що читанням книжок святих занятий,

Все в царстві правди і добра витає.

 

 

4

 

Вода, що довго капає на камінь

І в камені проверчує діру,

Отак, хто книги праведні читає,

З болота буденності вилітає,

З душі брудоту й погань вимітає,

Що уподоблює його звіру.

 

 

5

 

Хоч хто мудрий у житті, а письма не знає,

То він буде мов той пліт, що підпор не має.

Бо як пліт той без підпор вітер валить скорий,

Так безграмотний паде без знання підпори.

 

 

6

 

Цареву тайну берегти порядно,

Бо зрадників карають безпощадно;

Та славу божу тайною покрити -

Се злочин, мов у землю скарб зарити.

Карається не раз найгірш усіх,

Як непростимий проневірства гріх.

 

 

7

 

Хоч би ти попіл їв і землю гриз,

А не позбувся злости,

То не заслужиш ти у праведних

Одного «бог да прости!»

 

 

8

 

«Блаженний той, хто дба про душу слуг своїх»,-

Так сказано в письмі святому.

Та горе тому,

Хто ніби дба про душу їх,

А тіло працею надмірною втомляє,

Тілесним недостатком оскорбляє.

 

 

9

 

Краще малеє надбання

З ласкою бога набути,

Як незліченне багатство

Серед проклять загорнути.

 

 

10

 

В здоровому тілі здорова душа,

Та часто буває не варта гроша.

В уломному тілі буває душа,

Що красою світ весь і бога втіша!

 

 

 

I. ПРИТЧА ПРО РІВНОВАГУ

 

 

Був собі раз цар могутній,

Мав гурток дружини путній

І ще й настрій щоминутний.

 

Коли доля їм щастила,

Втіхи в хату напустила,

Край усміхом навістила,

 

То без суму і зневіри

Всі гуляли під гук ліри

І не знали краю й міри.

 

І як доля іскривиться,

Косим оком подивиться,

Горе втісі спротивиться,-

 

О, тоді по їх звичаю

Не було кінця ні краю

Смуткові, плачу й одчаю.

 

Отже, раз в такій годині

Дід, що просить милостині,

У царя був у гостині.

 

Раз прийшов - там танці, крики,

Регіт, скоки і музики,

Мов безумних дім великий.

 

Всі вертяться, плещуть, скачуть,

Мов ворони в гурті крячуть,

Діда мов зовсім не бачать.

 

Дід постояв остовпілий.

«Чи ви всі тут поцапіли?

Розходились, аж попріли!»

 

Дід склонивсь: «Мир сьому дому!

Я прийду собі потому».

І прийшов у дні шостому.

 

Бачить: всі немов отруті,

Мов терпіли б муки люті,

Охають у дивній скруті.

 

Цар сам, мов прибитий, ходить,

Мов на погребі заводить,

Смутки сіє, сльози родить.

 

Дід аж крикнув: «О, на бога!

Що тут за печаль премнога?

Що за плач? Яка тривога?»

 

Цар, знай, хлипа: «Горе, горе!

Всіх нас лихо переборе!

Всіх заллє розпуки море!»

 

«Що за горе?» - дід питає,

Та ніхто гаразд не знає -

Плачуть всі, то й він ридає.

 

Каже дід: «Вельможний царю,

Дам вам раду на сю чвару,

Не цурайтесь мого дару.

 

Ось вам перстень - не коштовний,

З бронзи литий, не густовний,

Але він розради повний.

 

В добрій чи лихій планеті

Завше майте на прикметі

Напис на його сигнеті».

 

Цар: «Якої ж хочеш плати?

Бо ж не слід, щоб цар багатий

Мав від діда дар приймати».

 

Дід: «Візьми, ласкавий пане!

Се тобі за скарби стане.

А мені се зовсім тане».

 

Дід вклонивсь і вийшов з хати,

Цар же напис став читати

І безмірно реготати:

 

«Що бувало, те манеться,

Що не було, ще станеться,

А що єсть, усе минеться».

 

«Ото мудрість! - закричали,

І з царем всі реготали.-

Ми ж се все й без діда знали».

 

Та, подумавши, по хвили

Разом очі всі спустили

І носами покрутили.

 

Цар же, як прийшла турбота

Або радість і охота,

Не рвавсь, мов сліпий до плота.

 

Лиш на дідів перстень гляне

Та й згада: «Добро й погане,

Все минеться й знов настане».

 

І де гнів був і неввага,

Пристрасть, лютість, дика спрага,

Там приходить рівновага.