Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

в під­ва­ли­ну ва­шо­го до­му, рос­те і мно­житься в ти­ся­чу ра­з! Най ста­не під­ва­ли­ною сла­ви і ба­гатст­ва ва­шо­го ро­ду!

- І так, як ваш дім ни­ні зас­но­вуєсь на під­ва­ли­ні з ка­ме­ня і зо­ло­та,- до­дав з дру­го­го бо­ку та­кож го­лос­но шлях­тич,- так най щас­тя і розц­віт ва­шо­го ро­ду від­ни­ні ос­но­вуєсь на щи­рій при­яз­ні і при­хильнос­ті всіх лю­дей.

Леон ра­діс­но стис­кав ру­ки своїм гос­тя, ра­діс­но дя­ку­вав їм за їх при­язнь і ус­лу­гу, ра­діс­но при­рі­кав пра­цю­ва­ти на­дальше тільки в то­ва­рист­ві і для то­ва­рист­ва,- а все-та­ки в сер­ці йо­го ле­жав ще хо­лод­ний су­мерк, крізь кот­рий гріз­но вид­ні­ли­ся ве­ли­кі чор­ні крап­лі кро­ві, мов жи­ві за­ліз­ні гвоз­ді, про­би­ва­ючі і роз­то­чу­ючі нез­нач­но під­ва­ли­ни йо­го щас­тя. Він чув з усіх слів своїх гос­тей який­сь хо­лод, за кот­рим, ба­чи­лось, ча­ту­ва­ла скри­та гли­бо­ко в їх сер­цях за­висть.

Між тим ро­біт­ни­ки під про­во­дом бу­дов­ни­чо­го за­му­ру­ва­ли з усіх бо­ків фун­да­мент і ви­во­ди­ли швид­ко сті­ну все­ре­ди­ні про­ко­пу. Вда­ри­ла пер­ша го­ди­на.

- Ну, до­сить, лю­ди, на ни­ні ро­бо­ти! - крик­нув Ле­он.- Тре­ба й вам тро­ха за­ба­ви­тись. Та­ких днів, як ни­ніш­ній, в моїм жит­ті не­ба­га­то, най же і для вас він бу­де праз­ни­ком. Тут вам сей­час при­не­суть пи­ва і за­ку­сок, а ви, май­стер, ува­жа­й­те на по­ря­док!

- Добре, про­шу па­на!

- А вас, мої до­ро­гі гос­ті, про­шу за со­бою. Фан­ні, ди­тин­ко, будь гос­по­ди­нею і зай­ми­ся да­ма­ми! Про­шу, про­шу!

Гості, ве­се­ло гу­то­ря­чи, піш­ли по­між ку­па­ми цег­ли, ка­мін­ня та де­ре­ва до до­ща­ної, він­ця­ми та різ­но­барв­ни­ми хо­ру­гов­ка­ми уст­роєної бу­ди на пе­ре­кус­ку. Тільки ра­бин і школьни­ки та де­які дру­гі «ху­си­ти» піш­ли геть, не хо­тя­чи за­сі­да­ти при од­нім сто­лі з «треф­ня­ка­ми».

Поки в бу­ді се­ред ве­се­ло­го га­мо­ру па­ни гос­ти­ли­ся, ро­біт­ни­ки си­ді­ли в ши­ро­кім кру­зі під го­лим не­бом на ка­мін­ні. Два по­міч­ни­ки на­ли­ва­ли пи­во, дру­гі два роз­но­си­ли різ­ни­ки хлі­ба та су­ше­ну ри­бу. Од­на­ко ро­біт­ни­ки бу­ли якось ду­же мов­чаз­ли­ві. Слу­чай з Бе­недьом ще­мів іще всім унут­рі, ба і весь той див­ний жи­дівський об­ряд зак­ла­дин ду­же їм не спо­до­бав­ся. Хто ви­га­дав жи­ву пта­ши­ну за­му­ро­ву­ва­ти? Ні­би то при­не­се щас­тя? А втім, мо­же, й так… Ад­же доб­ре то який­сь ви­га­дав: «па­нам ве­сіл­ля, а кур­ці смерть». А тут ще й ті ро­біт­ни­ки, що від­но­си­ли Бе­не­дя до­до­му, по­вер­ну­ли і ста­ли роз­по­ві­да­ти, як ста­ра Бе­недьова ма­ти пе­ре­пу­ди­лась і зап­ла­ка­ла тя­женько, по­ба­чив­ши сво­го єди­но­го си­на зом­лі­ло­го, ок­ро­вав­ле­но­го. Зра­зу, бі­дач­ка, га­да­ла, що вже по її си­но­ві, але ко­ли їм уда­ло­ся Бе­не­дя прот­ве­ре­зи­ти, то так уті­ши­ла­ся, мов ди­ти­на: зас­ка­кує ко­ло нього, і ці­лує, і пла­че, і йой­кає, так що аж сер­це крається чо­ло­ві­ко­ві.

- Знаєте що, хлоп­ці,- оз­вав­ся май­стер,- тре­ба би зро­би­ти яку склад­ку та під­ря­ту­ва­ти бід­них лю­дей, бо за­ки він бу­де сла­бий та не­за­ріб­ний, то я й не знаю, з чо­го їм обоїм ви­жи­ти. Ад­же ста­ра іг­лою не за­ни­пає на тілько!

- Правда, прав­да! - зак­ри­ча­ли ро­біт­ни­ки з усіх бо­ків.- Ско­ро по вип­ла­ті, то кож­дий по п’ять крей­ца­рів, нам уй­ма не­ве­ли­ка, а їм доб­ро.

- Ну, а бу­дов­ни­чий,- оз­вав­ся кот­рий­сь му­ляр,- він ні­чо не дасть? Ад­же ці­ле не­щас­тя че­рез него!

- Та й ще доб­ре ще, що на тім ста­ло­ся,- ска­зав дру­гий.- Та то ка­мінь міг і п’ятьом так са­мо заїха­ти!

- Тре му ка­за­ти, най та­кож при­чи­ниться на бід­но­го ска­лі­че­но­го.

- Але вже ви ка­жіть,- ска­зав май­стер,- я не бу­ду.

- Ну та що, ска­же­мо ми, гур­том,- оз­ва­ли­ся го­ло­си.

Саме в тій хви­лі вий­шов бу­дов­ни­чий з бу­ди від гос­тей, щоб пог­ля­ну­ти на ро­біт­ни­ків. Йо­го ли­це вже на­ли­лось ши­ро­ким рум’янцем від ви­пи­то­го ви­на, а блис­ку­ча па­лич­ка ду­же жи­во лі­та­ла з од­ної ру­ки до дру­гої.

- А що, ді­ти! - крик­нув він, під­хо­дя­чи до круж­ка.

- Все доб­ре, про­шу па­на,- від­ка­зав май­стер.

- Ну, так ми ся й спра­вуй­те! - і хо­тів іти на­зад.

- Ми би до па­на ма­ли од­ну просьбу,- дав­ся чу­ти го­лос з-по­між ро­біт­ни­ків. Бу­дов­ни­чий обер­нув­ся:

- До ме­не?

- Так,- за­гу­ли гур­том усі.

- Ну, що ж та­ко­го?

- Щоби пан бу­ли лас­ка­ві при­чи­ни­ти­ся до склад­ки на то­го по­міч­ни­ка, що го ни­ні пі­дой­мою при­шиб­ло.

Будовничий сто­яв, не ка­жу­чи ні­чо­го, тільки сильні­ший ру­м’янець по­чав вис­ту­па­ти на йо­го ли­це,- знак, що про­сь­ба ро­біт­ни­ків неп­риємно йо­го дітк­ну­ла.

- Я? - ска­зав він вкін­ці з про­во­ло­ком.- А ви від­ки до ме­не з тою просьбою при­хо­ди­те? Хі­ба я то­му ви­нен, чи що?

- Та, про­шу па­на, і ми не вин­ні, але здаєся нам, го­диться і та­ки тре­ба по­мо­чи бід­но­му чо­ло­ві­ко­ві. Він сла­бий, який­сь час не бу­де міг ро­би­ти, тре­ба ж єму й ма­те­рі ста­рій чи­мось ди­ха­ти.

- Як хо­че­те, то му по­ма­гай­те, а я від­ки до то­го при­ход­жу! Пер­шо­му-ліп­шо­му не­пот­ре­бо­ві по­ма­гай!.. Ще чо­го не ста­ло!..- Бу­дов­ни­чий від­вер­нув­ся гнів­но і пус­тив­ся йти на­зад, ко­ли втім кот­рий­сь з ро­біт­ни­ків, обу­ре­ний та­кою бе­сі­дою, ска­зав го­лос­но:

- Ади, який пан! А сам то­му най­більше ви­нен, що Бе­не­дя ска­лі­чи­ло! От ко­би єго бу­ло так пар­ну­ло, то, пев­не би-м, не по­жал­у­вав не то п’ять, а й де­сять кре­йца­рів на та­ко­го ді­до­во­да!..

- Що? - рев­нув на­раз з усеї си­ли бу­дов­ни­чий і прис­ко­чив до си­дя­чих ро­біт­ни­ків.- Хто се го­во­рив?

Мовчанка.

- Хто се смів го­во­ри­ти? Га?

Ніхто й не пис­нув.

- Майстер, ви ту си­ді­ли: хто се ска­зав? Го­во­ріть, а ні, то вас на­же­ну з ро­бо­ти за­мість то­го ур­ви­те­ля!

Майстер пог­ля­нув дов­ко­ла по ро­біт­ни­ках і ска­зав спо­кій­но:

- Я не знаю.

- Не знаєте? То я вас від­ни­ні не знаю ту на ро­бо­ті. Проч!

- То я ска­зав! - ві­доз­вав­ся один ро­біт­ник, вста­ючи.- Я ска­зав і ще раз ка­жу, що-с ді­до­від, ко­ли не хо­чеш на бід­но­го ро­біт­ни­ка да­ти. А о твою ро­бо­ту я не стою!..

Будовничий сто­яв, мов ска­же­ний, і з лю­ті не міг до сло­ва прий­ти. Ро­біт­ник між тим узяв свій «він­кель», кельню та мі­ру і, поп­ро­щав­ши­ся з то­ва­ри­ша­ми, спо­кій­ною хо­дою пі­шов ід рин­ко­ві. Про­чі ро­біт­ни­ки мов­ча­ли.

- Га, дра­би, лай­да­ки! - гри­мав бу­дов­ни­чий.- О, або він сто́їть о ро­бо­ту! Він би лиш ле­жав го­рі жи­во­том, як то­та сви­ня в бо­ло­ті. Але пож­діть-но ви, нав­чу я вас по­ряд­ку! Не та­кі у ме­не ста­не­те! А то ур­ви­те­лі!

І, ще весь те­ле­па­ючись зі злос­ті та кле­ну­чи всю «го­ло­ту», бу­дов­ни­чий пі­шов