Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » З неопублікованого, Олександр Олесь

Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

138
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 53
Перейти на сторінку:
не сон.

І так і в нас колись, либонь,

Все стихне - туга, радість, мука.

 

Мені здається, ніби я

На мертвім дні якогось моря,

А там на дні кипить життя,

Життя .......... горя.

 

Я не живу, але й не сплю...

У душу стомлену мою

Злетів такий же тихий спокій,-

Як день, ясний, як ніч, глибокий.

 

Спокійно в ній, кипучі сили

Солодким сном спочинку сплять,

І їм назустріч не летять

Вже більш життя бурхливі хвилі.

 

1904

 

«Храм мого серця від слова упав…»

 

 

Храм мого серця від слова упав...

Дивно! Вітри його били і рвали,

Хвилі шалені його підмивали,

Він же, криштальний і дужий, стояв.

В сонці сміявсь і барвами грав.

 

Чудно! Звалився від слова твого,

З чого ж такого його збудував я?

В зиму морозную сльози складав я,

Тихії слізоньки серця мого,

Сльози ж розстали від слова твого.

 

Тяжко! На що сподіватись і жить.

Пекло! А там, на печальній руїні,

Світиться образ твій в кожній сльозині.

Тихо, привітно... І серце болить,

Серце пита мене: як йому жить?

 

1904

 

«Коли нас сніг не зміг убить…»

 

 

Коли нас сніг не зміг убить,

Вітри не вирвали з корінням,

Нас сонце може відродить.

О будьмо сонячним промінням.

 

Коли ж даремно ми жили,

Коли страждали не химерно,

[Ми] ниви кров'ю полили,

З плугом посіймо зерно.

 

Коли не заглушили нас

Громи, і регіт, і прокльони,

Брати, в глухий, північний час

Удармо тихо в дзвони.

 

Коли серця у нас живі

І теплі наші груди,

Рубіни іскр, вогонь крові

Потиху киньмо в люде.

 

[1904]

 

«Твої чари, як в’юнок…»

 

 

Твої чари, як в'юнок,

В'ються квітами круг серця,-

Серце мліє, серце б'ється,

Серце з пут солодких рветься,

Серце п'є нектар з квіток,

А в нектарі тім... отрута,-

Серцю милі й жахні пута -

І терпіть не в силі пут,

І без них не в силі буть!

 

[1904]

 

«За глум ваш, за кривду лукаву…»

 

 

За глум ваш, за кривду лукаву

Ми щедро віддячим в свій час.

І зброєю помсти для вас

Ми візьмемо волю і славу.

 

[1904]

 

«Як засне гаряче сонце…»

 

 

Як засне гаряче сонце

І на небо в срібних строях

Вийде дивний лицар ночі

І на землю пустить стріли,

Срібну зливу стріл блискучих,

Я в ту ніч дістану арфу

І піду далеко в поле,

Де стоять зелені верби

І, над озером схилившись,

Тихо скаржаться і плачуть...

 

[1904]

 

«Десь голосять та скиглять звуки…»

 

 

Десь голосять та скиглять звуки...

Скільки скарг та смутку в них?!

То душа чиясь від муки

Плаче в звуках жалібних.

 

Хто ж це так невтішно плаче,

Припадає до землі?

І чого мої неначе

Всі ці муки і жалі?

 

[1904]

 

«Пролетіла зоря, пролетіла ясна…»

 

 

Пролетіла зоря, пролетіла ясна

І погасла на темному небі.

Пролетіла зоря, та лишила вона

Срібну стеженьку-слід після себе...

 

Ти зустрілась мені на дорозі моїй,-

Розминулись - і зникла зорьою,

Та лишила в душі моїй спомин ясний.

Зникне й він, тільки [юність] зо мною.

 

1904

 

1905

 

 

«Квіток в моїм гаю - без ліку квіток!..»

 

 

Квіток в моїм гаю - без ліку квіток!

Та сніг їх розсипав без жалю,

І в снах вони блудять по царствах казок.

Ах, скільки квіток в моїм гаю!

 

Пісень в моїх грудях - без ліку пісень!

Та пустки їм стрілися в людях,

І згаснуть вони, як увечері день...

Ах, скільки пісень в моїх грудях!..

 

Розтане зима, і квітки по весні

Розквітнуть і в роси вберуться,

А вільні, дзвінкі і крилаті пісні

Ген-ген, як пташки, понесуться.

 

Полинуть пісні, як річки зашумлять,

По нивах забутого краю,

І в гай мій луною їх звуки влетять.

О мріє, о пісне! Ой гаю мій, гаю!

 

13.01.1905

 

«Ті, що звуться людьми, перед світом усім…»

 

 

Ті, що звуться людьми, перед світом усім

Своїм серцем хвалилися звіку.

І пішов я до їх з своїм горем гірким,

Щоб на його знайти у їх втіху.

 

Замість янгола чулого в серці людськім,

Я знайшов махляра тільки з крамом,

Що на гроші міняв все, що треба другим,

У крамниці, що звалася храмом.

 

«Що тут треба тобі? - він у мене спитав,

Спочуття і спочинку?! А гроші?

Як нема, то й навіщо мене турбував?

За слова не купують розкоші».

 

Одвернувсь я від його і більш не пішов

За теплом спочуття ні до кого.

І його не в людей з чулим серцем знайшов,

А у неба та сонця ясного.

 

20.01.1905, Суми

 

«Тобі дарма, тобі дарма…»

 

 

Тобі дарма, тобі дарма,

Чи він з тобою у хатині,

Чи десь в самоті з туги гине,

Тобі дарма, тобі дарма...

1 ... 4 5 6 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З неопублікованого, Олександр Олесь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З неопублікованого, Олександр Олесь"