Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

Навіть за тих часів, коли ентузіазм до свободи охолов, коли Франція вирішила купити спокій ціною рабства, не стихло збудження проти релігійного авторитету. Наполеон, який встиг перемогти ліберальний геній Французької революції, докладав марних зусиль, аби погамувати її протихристиянський геній, і навіть нині ми бачимо людей, які сподіваються загладити свою догідливість перед нікчемними агентами політичної влади зухвалими випадами проти Бога й, відкидаючи все волелюбне, благородне й горде в доктринах Революції, ще хвалилися своєю вірністю її духові, бо залишалися невіруючими.

А між тим нині неважко переконатися, що похід проти релігії був лишень епізодом у цій великій Революції, рисою, що різко виступає, але є мінливою, в зовнішності, тимчасовим породженням ідей, пристрастей, окремих фактів, що передували їй та готували її, але не продуктом її власного генію.

З цілковитою підставою розглядають філософію XVIII століття однією з головних причин Революції, і вельми справедливо, що ця філософія була перейнята невірством. Проте в ній слід розрізняти дві зовсім відмінні між собою й незалежні частини.

В одній з них приховуються нові чи оновлені думки, що стосуються становища суспільств та принципів цивільних і політичних законів, про те, якою, наприклад, є природна рівність людей, про скасування всіх привілеїв каст, класів, а отже, й фахів, про верховенство народу, всесилля суспільної влади, одноманітність законів. Усі ці доктрини — не лишень причини Французької революції; вони утворюють, можна сказати, її сутність; вони — основна, довговічна й, за умовами часу, найправильніша з її створінь.

В іншій частині своїх доктрин філософи XVIII століття взялися з якоюсь особливою люттю до церков; вони нападали на духівництво, ієрархію, заклади, догмати й, щоб остаточно звергнути церкву, замислили з корінням вирвати саме християнство. Але цей розділ філософії XVIII століття, отримавши свій початок у тих самих фактах, що їх руйнувала Революція, мусив поступово зникнути разом з ними й виявитися мовби похованим у її тріумфі. Щоб зрозуміли мою думку, я додам іще кілька слів, бо маю намір в іншому місці повернутися до цього важливого предмету: християнство запалило цю жагучу ненависть до себе не стільки як до релігійної доктрини, скільки як до політичної інституції; не тому що священики претендували заправляти справами того світу, а тому що вони були власниками, адміністраторами, отримували десятину в цьому світі; не тому що церква могла зайняти місце в новому суспільстві, яке ще належало збудувати, а тому що вона займала наймогутніше й найбільш привілейоване становище в тому старому суспільстві, яке належало стерти на порох.

Погляньте, як час висвітлив цю правду й далі робить її очевиднішою з кожним днем: у міру того, як зміцнювалася політична справа Революції, її протирелігійна справа розпадалася; тимчасом як колишні політичні інституції, які зазнали її нападу, дедалі руйнувалися; коли сили, впливи, класи, особливо ненависні їй, були остаточно переможені й внаслідок їхньої нищівної поразки вщухла навіть ненависть, яку розпалювали вони; коли, нарешті, духівництво почало цуратися всього, що полягло разом з ними,— могутність церкви поступово почала відновлюватися й зміцнюватися в людських душах.

І не вірте, що цей процес пережила сама тільки Франція; в Європі немає такої церкви, яка не відродилася б з часів Французької революції.

Припускати, що демократичні суспільства за своєю природою вороже налаштовані до релігії, означає дуже помилятися: ніщо в християнстві, ніщо навіть у католицизмі не перебуває в безумовній суперечності з духом таких суспільств, а багато що навіть значною мірою сприяє йому. До того ж досвід попередніх століть показує, що найбільш життєвий нерв релігійного інстинкту завше коренився в серці народу. Всі релігії, що зникли, знаходили в ньому свій останній прихисток, і було б вельми дивно, якби інституції, які прагнуть допомогти запанувати ідеям та прагненням народу, переслідували необхідну й постійну мету довести людський розум до безбожництва.

Усе, що я тільки-но сказав про релігійну владу, можу з іще більшим правом повторити, говорячи про суспільну владу.

Бачачи те, як Революція враз змела всі інституції й звичаї, що підтримували в суспільстві ієрархію й порядок, можна було б гадати, що наслідком її буде не тільки руйнування цього, а й будь-якого суспільства; не тільки певного уряду, а й самої суспільної влади; й треба було зробити висновок, що природа її — істотно анархічна. Й при всьому цьому я наважуюсь твердити, що все це тільки здавалося.

Менш ніж через рік після того, як почалась Революція, Мірабо таємно писав королю: «Порівняйте новий стан справ з колишнім порядком; ось звідки можна почерпнути радість і надію. Частина актів Національних зборів — і частина значуща,— очевидячки, сприятлива монархічному управлінню. Хіба то дрібниці звільнитися від парламенту, від Штатів, від духовної корпорації, привілейованих осіб? Думка про те, щоб з усіх громадян створити один клас, сподобалася б Рішельє: така рівна поверхня полегшує справу керування. Ціла низка царювань за цілковито монархічного ладу не зробила б так багато для королівського авторитету, як один цей рік Революції». Так говорити могла тільки людина, яка розуміє Революцію й здатна керувати нею.

Ставлячи перед собою мету не лише змінити старий уряд, а й знищити стару форму суспільства, Французька революція мусила водночас напасти на всі інституції влади, зруйнувати всі суспільні впливи, знищити традиції, оновити мораль і звичаї та очистити людський розум від усіх ідей, на яких доти ґрунтувалися пошана й покора. Звідси — її своєрідний анархічний порядок.

Але викиньте ці уламки: ви помітите величезну центральну владу, яка зібрала докупи й присвоїла собі всі часточки авторитету та впливу, що раніше були розкидані в масі другорядних гілок влади, прошарків, класів, фахів, родин та індивідуумів та мовби розсіяні по всьому соціальному організму. Світ не бачив такої влади з часу падіння Римської імперії. Революція створила цю нову владу, або, точніше, ця остання мовби постала сама собою з руїн, нагромаджених Революцією. Уряди, утворені нею, хисткіші, це правда; проте вони набагато сильніші за уряди, що їх вона скинула; вони хисткі й могутні внаслідок одних і тих самих причин, про що я поведу мову в іншому місці.

Саме цю просту, правильну й величну форму й розгледів Мірабо крізь уламки напівзруйнованих старих інституцій. Цей предмет, незважаючи на свої обсяги, тоді ще був непомітним для очей юрби; та поступово час розкрив його для погляду всіх людей. Нині до нього прикуті погляди особливо монархів. Його споглядають захоплено й із заздрістю не лишень ті з них, які своїми тронами завдячують Революції, а й навіть ті, хто найбільш вороже налаштований до