Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

class="p">Богобояща Таїса Андріївна бу­ла зо­бид­же­на Ме­ла­си­ною лег­ко­важністю, не­по­ва­жан­ням епітрахілів та орарів і на­су­пи­лась.

Мелася опам'ята­лась і при­ку­си­ла язи­ка. Во­на й за­бу­лась, що ха­зяй­ка та й її ма­ма ду­же бо­го­бо­ящі й тро­хи навіть кле­ри­ка­ли. Са­ма Ме­ла­ся бу­ла ма­теріалістка, зовсім не при­хильна до церк­ви та до ба­тю­шок.

- Любко! а ска­жи, будь лас­ка, яка те­пе­реч­ки мо­да на осінні ка­пе­люші? А по­ка­жи ли­шень нам мод­ний жур­нал! - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Люба побігла в кабінет і ви­нес­ла звідтіль три ос­танні но­ме­ри мод­но­го па­ризько­го жур­на­лу. Усі чо­ти­ри да­ми вхо­пи­ли но­ме­ри й ки­ну­лись до їх, як бджо­ли до ме­ду. Во­ни пе­рег­ля­да­ли ма­люн­ки й усякі зраз­ки су­конь і, оче­ви­дяч­ки, гра­лись цим, як діти лялька­ми. Наг­рав­шись до­нес­хо­чу, гості знов роз­пи­ту­ва­ли про своїх київських знай­омих, пе­ре­би­ра­ли їх усіх язи­ка­ми до ос­танньої лю­ди­ни. І не­доб­ре ги­ка­лось в той час де­яким їх знай­омим в Києві.

- Чи ви знаєте, що ста­ра Бор­ковська на­си­лу вже во­ло­дає ру­ка­ми й язи­ком? Ма­буть, не­за­ба­ром вмре, - ска­за­ла Лю­ба.

- Яка ти, Лю­бо, доб­ра! І не­ду­жи­ми ціка­виш­ся, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- О, моя Лю­ба, гос­по­ди, яка доб­ра! - обізва­лась ма­ти. - Во­на знає, хто тільки сла­бує з на­ших сусід, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- Ходе одвіду­вать їх чи, мо­же, й си­дить ко­ло не­ду­жих? - спи­та­ла Ме­ла­ся. - Я б зро­ду не сиділа ко­ло сла­бих… Як­би мені за­ма­ну­лось доб­родіять, то я знай­шла б для се­бе інший спосіб доб­родіяння, тільки не цей.

- Ні! - обізва­лась Таїса Андріївна. - Лю­ба ду­же боїться сла­бих, але че­рез те­ле­фон щод­ня роз­пи­тує, як по­чу­ва­ють се­бе не­дужі: чи їм по­луч­ча­ло, чи погірша­ло.

Люба й справді бу­ла по­чут­ли­ва й доб­ра, але в неї спо­чу­ван­ня до сла­бих бу­ло тільки на язиці. Прав­да, що во­на роз­пи­ту­ва­ла за сла­бих знай­омих, зна­ла, ко­му по­луч­ча­ло, ко­му погірша­ло, хто на що ко­ро­диться, але тільки зад­ля то­го, щоб за це все базікать по гос­тин­них, як за но­вин­ки в місті.

Люба зня­лась з крісла й шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла до кабіне­ту. Не­за­ба­ром во­на ви­нес­ла двоє гар­неньких віялець з зо­ло­ти­ми ки­тич­ка­ми ко­ло дер­жалн.

- Дивись, Ме­ла­сю, які те­пер но­сять чу­дові віяльця! Це мені вчо­ра приніс Елпіди­фор, вер­та­ючись з служ­би.

Люба роз­гор­ну­ла од­но віяльце. Ме­ла­ся - дру­ге. Віяльця бу­ли схожі на па­ви­чеві роз­пу­щені хвос­ти з си­зо-зе­ле­ни­ми оч­ка­ми навк­ру­ги, а се­ре­ди­на уся бу­ла суспіль ус­те­ле­на в од­но­му - чу­до­ви­ми фіалка­ми, а в дру­го­му - квіточ­ка­ми жас­ми­ну.

- Ой які чу­дові жас­ми­ни та фіалки! Ніби аж пах­нуть! - те­ре­веніла Ме­ла­ся й навіщось при­ту­ли­ла до но­са жас­ми­ни, буцімби­то во­на вва­жа­ла на їх, як на живі квітки.

- Купив тобі Елпіди­фор, бо те­бе лю­бе, - про­мо­ви­ла Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

- Любе її так, що сли­ве щод­ня геть-то вже втра­чається. Ко­ли не вер­тається з служ­би, то кон­че зас­ко­че в ма­га­зин та й при­не­се Любі будлі-який по­да­ру­нок: чи якісь ди­во­вижні пар­фю­ми, чи ста­туй­ку, чи фа­ян­сові квітки, - ска­за­ла Таїса Андріївна й по­ка­за­ла ма­ле­сенькою руч­кою на кар­низ каміна й на то­неньку, гар­неньку й ви­со­ченьку ета­же­роч­ку ко­ло каміна.

Камін по кар­низі навк­ру­ги був ніби обліпле­ний ста­туй­ка­ми з гіпсу, з фа­ян­су та брон­зи. Там вип­ну­лись три білі грації ко­ло блис­ку­чо­го фав­на з сопілкою, а далі стри­бав, не­на­че хви­цавсь ра­ко­ти­ця­ми ро­га­тий са­тир, приг­ра­ва­ючи на дудці з оче­ре­ту; а ко­ло йо­го німфа вилізла з во­ди, ніби з ку­пан­ня в ванні; за нею бо­ри­ка­лись та вой­ду­ва­лись два борці, роз­тяг­нув­ши без со­ро­му дов­ге­лецькі но­ги. По обид­ва бо­ки каміна на вуг­лах сто­яли дві за­го­лені вак­хан­ки, підняв­ши вго­ру ру­ки й ви­пи­на­ючись в тан­цях.

- Дивіться! Ото він її так лю­бе! Так лю­бе, так лю­бе, що ой-ой-ой! - ска­за­ла Таїса Андріївна й не спро­мог­лась вис­ло­вить своєї дум­ки та роз­ви­ти її, бо бу­ла твер­ду­ва­та на тя­му й геть-то не­ба­га­та на дум­ки, як і її до­ня Лю­ба. - Так… так вже їй бог дав, - закінчи­ла во­на свою нек­рас­но­мов­ну роз­мо­ву.

При цих ма­ми­них сло­вах Лю­ба крут­ну­ла го­ло­вою, за­пи­ша­лась ко­кет­но й приж­му­ри­ла очі, ніби­то во­на уяв­ки ба­чи­ла пе­ред со­бою Елпіди­фо­ра й за­ли­ця­лась до йо­го. В цьому бу­ла уся її си­ла й ніби приз­на­чен­ня са­мо­го її жи­вот­тя на світі.

- Чи Елпіди­фор Пет­ро­вич вже розвівся з своєю жінкою, чи ще й досі тяг­неться ця спра­ва? - нес­подіва­но спи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Ні, ще не розвівся, і йо­му з цієї при­чи­ни не мож­на вінча­тись з Люб­кою. Як він впо­до­бав мою Люб­ку, то ра­див роз­вес­тись з чо­ловіком, а сам обіцяв роз­вес­тись з своєю жінкою й за­раз хотів повінчаться з Лю­бою. Але йо­го жінка зос­та­лась жить в Пе­тер­бурзі й на­че за­тя­лась не да­ва­ти йо­му роз­во­ду. Во­на, як ка­жуть, не­по­га­на й мо­ло­да. Не хо­че брать на се­бе про­ви­ни, бо, ма­буть, і са­ма лад­на вий­ти заміж і, пев­но, хо­че, щоб Елпіди­фор взяв на се­бе про­ви­ну, - ска­за­ла смут­ним го­ло­сом Таїса Андріївна.

- Оце так шту­ка! До­ве­деться Любці жить в ним невінча­ною, - ска­за­ла Гу­ко­ви­че­ва.

- А пев­но! Не­хай по­жи­вуть, ко­ли впо­до­ба­ли од­но од­но­го. Аби во­на бу­ла щас­ли­ва. А мені бай­ду­же за все. Отак, як ба­чи­те! Не­ма й не бу­ло мені щас­тя на віку… Не йдеться мені та й годі! Не­до­ля моя! Пев­но, так мені бог дав, - ска­за­ла Таїса Андріївна з жур­бою в го­лосі.

- Що не по­та­ла­ни­ло вам, то це прав­да, - смут­но обізва­лась Тек­ля Опа­насівна й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Жила я з своїм чо­ловіком в дос­тат­ках. Засіб в нас був ве­ли­кий. Ро­би­ли ми навіть збит­ки. Я дер­жа­ла до­ро­го­го ку­ха­ра. В нас на обід бу­ло по чо­ти­ри пот­раві щод­ня. Ма­ла я свої коні, свій екіпаж. Хо­ди­ла в шов­ках та ок­са­ми­тах, при­би­ра­ла свою Га­ню й Лю­бу, як вби­ра­ють дітей в арис­ток­ратів. Я жи­ла, як у бо­га за две­ри­ма. Небіжка ма­ма й еко­ном­ка всього дог­ля­да­ли. Я нічим не пик­лю­ва­лась і не кло­по­та­лась, тільки гос­тей прий­ма­ла. Але мій чо­ловік роз­ко­хав ме­не, по­чав гри­мать, що я мар­ную гроші, а далі роз­пив­ся, пос­ва­ривсь зо мною, зійшовсь з отією… та потім зго­дом зовсім роз­ле­дащів. Терпіла я, терпіла, до­ки тер­пець не ввірвавсь. Му­си­ла я йо­го по­ки­ну­ти, а він зовсім роз­пас­ку­дивсь та й по­мер. Не­до­ля моя та й годі! Ще доб­ре, що в доб­рий час, заз­да­легідь, я ку­пи­ла де­рев'яну ха­луп­ку. При­най­мні ма­ла собі прис­та­но­ви­ще.

- Не тре­ба б бу­ло про­да­вать то­го дом­ка й те­пер, - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна прак­тич­ним то­ном.

Але Таїса Андріївна не­на­че не чу­ла її й тяг­ла далі своє нарікан­ня на свою не­до­лю.

- Ще моє щас­тя, що Люб­ку впо­до­бав ор­ловський дідич Ме­жов і оже­нив­ся з нею! Жи­ли ми в йо­го селі. Він був ніби й за­мож­ний. І се­ло в йо­го бу­ло чи­ма­ле. Не­на­че й знов