Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

мішається. Чо­го йо­му тре­ба бу­ло? Ви звеліли - гу­ляй скілько хоч. Чужі лю­ди зібра­лись, а він на підслу­хи прий­шов… Я йо­му і дав по за­ший­ку.

Гамза мов­чав. Всі ду­ма­ли - про­пав те­пер Ва­силь!

Всі жда­ли сло­ва; узять йо­го! Ва­силь сто­яв - на все рішу­чий.

- Так йо­му і тре­ба! - відка­зав покійно Гам­за і, по­вер­нув­шись, пішов з дво­ру. За ним по­вер­ну­ли й па­ни. Дво­рові і чужі, й свої, сто­яли і ди­ву­ва­лись: що ж во­но за знак? Та­ко­го ще зро­ду не бу­ло. Бу­ва­ло од­но слов­це шеп­не Йо­си­пен­ко про ко­го па­нові - і не знать де чо­ловіка дінуть, а те­пер усі ба­чи­ли, як Ва­силь віяв Йо­си­пен­ка, і пан ще пог­ла­див Ва­си­ля. Це щось та зна­че. Пан зля­кав­ся!- шу­шу­ка­лись дво­рові і жда­ли на завт­ра розп­ра­ви.

Зійшло сон­це і освіти­ло сум­не дво­ри­ще. Всі жда­ли - пан ус­та­не і поч­неться розп­ра­ва. Ва­силь сам до­жи­дав її. Пан ус­тав, клик­ну­ли до йо­го Йо­си­пен­ка. Пішов Йо­си­пен­ко і прий­шов, а Ва­си­ля не кли­чуть, і ніщо не віщує нічо­го. Прой­шов день, прой­шов і дру­гий, і третій - не чу­ти нічо­го. Всі на­че пе­ред смер­тю хо­дять. "Зна­чить, усім бу­де, усім дос­та­неться", - ду­ма­ють дво­рові. Ра­ху­ють, яку б йо­го ка­ру ви­га­да­ти. Ва­силь ні жи­вий ні мерт­вий. Не їсть, не п'є, не го­во­ре ні до ко­го, та і йо­го всі сто­ро­няться, аж по­чорнів, з ли­ця спав.

Одного дня Ва­силь вів ко­ней повз сад до во­до­пою. На окопі сто­яла Мот­ря і мах­ну­ла на йо­го ру­кою.

- Приходь сьогодні сю­ди уночі, - ска­за­ла во­на, ко­ли він наб­ли­жав­ся, і скри­лась зра­зу у виш­ни­ку.

Ніч бу­ла ти­ха та яс­на. На тем­но­-синьому небі пла­ває яс­ний місяць, на­че ха­зяїн об­див­ляється своє доб­ро: заг­ля­дає в глухі кущі, під ве­ли­ким де­ре­вом роз­ки­дає, мов з па­ву­ти­ни вит­ка­ну, узор­ча­ту сітку, на Пслі пле­теться з ле­геньки­ми хви­ля­ми, хи­тається на їх, мов ма­ла ди­ти­на на до­щечці, а на по­лях, по до­лині, на­че сніг, роз­си­пає свій промінь білий. Хо­ро­ша у та­ку ніч Зе­ле­на гор­ка: на­че за­ча­ро­ва­на, спо­чи­ває во­на се­ред то­го біло­го світу, се­ред срібно­го сяй­ва; нічна ро­са розп­рав­ляє зів'яле ден­ною спе­кою лис­тя її пиш­ної рос­ли­ни і якимсь ти­хим ше­лес­том спов­няє спокійне повітря. А там зни­зу, з лук Псло­вих, білим ку­ри­щем здіймається ту­ман, піднімається вго­ру, чіпля­ючись за де­ре­ва, за тра­ву і, на­че білим по­ло­гом, прик­ри­ває її но­ги.

Василь, зна­ючи, що та до­ро­га, кот­рою він во­див ко­ней до во­до­пою, не завж­ди без­печ­на, то ча­сом хто з по­ля або на по­ле проїде, то дівча­та побіжать ви­ку­па­тись, не йшов за­рані, хоч йо­го, мов за по­ли, тяг­ло ту­ди. Там, пев­не, вже Мот­ря до­жи­дає йо­го. Хай до­жи­дає. Кра­ще ко­ли ніхто не по­ба­че, ніж розп­ле­щуть… І він, пос­мок­ту­ючи люльку, снує у ко­нюшні ко­ло ко­ней і зажи­да, ко­ли по­ту­шаться всю­ди огні. А як на те - у при­каж­чи­ка ма­ячить він з вікна. Аж ось і там по­тух­ло. Ти­хо-ти­хо ста­ло се­ред дво­ру, на­че се­ред цвин­та­ря, на кла­до­вищі. Він мерщій, на­ки­нув­ши клям­ку на залізний при­бой, вий­шов з дво­ру і по­хи­лив з го­ри до річки. Він йшов ти­хо, до­див­ля­ючись до кож­но­го ку­ща, чи не хи­тається він, чи не вид­но з-за йо­го лю­бої йо­му пос­таті.

Ось прой­шов уже і те місце, з яко­го во­на гу­ка­ла удень на йо­го - не­має, не вид­но. Він пішов до річки. Ти­хо ко­те у кру­тих бе­ре­гах Псьол свої ле­генькі хвилі, зо­ло­том відби­ва­ють во­ни в місяч­но­му світі. Він став, за­ди­вив­ся, за­га­дав­ся. Прой­шле жит­тя йо­го ста­ло пе­ред ним, мов на до­лоні, та та­ке гірке, та­ке неп­ривітне. Ні батька, ні ма­тері він не знає. Ви­рос­тав у птич­ниці Хіврі, го­ду­ючись пти­чою до­лею. Та Хівря бу­ла, ка­жуть, близька то­ва­риш­ка йо­го ма­тері. Як Хівря умер­ла, ніко­го близько­го у йо­го не зос­та­лось, йо­го взя­то до при­каж­чи­ка, у пос­лу­гу. Пан наг­лядів, узяв до се­бе в ко­зач­ки. Всі лю­бу­ва­ли­ся йо­го пиш­ним убо­ром. Він і сам лю­бу­вав­ся ним, ко­ли б не та­ка гірка до­ля: си­ди, По­ки пан си­дить, на­би­вай, по­да­вай йо­му люльку за люлькою. Ка­торж­не жит­тя! Скілько раз чу­бук хо­див по йо­го спині, скілько раз ку­че­ря­вий йо­го чуб зос­та­вав­ся у ру­ках па­но­вих. То­го ніхто не ба­чив. А Ва­силь не мав ніко­го, ко­му б повіда­ти своє го­ре. З дівча­та­ми гор­нич­ни­ми він більше жив. Тим - аби по­ре­го­та­ти­ся, посміяти­ся, а не на­хо­ди­лось ні од­ної, кот­ра б при­гор­ну­ла йо­го, як стар­ша сест­ра. Ось він став ви­рос­та­ти. З ко­зачків роз­жа­лу­ва­ли йо­го в пас­ту­хи. Сміялись з йо­го хлопці, ко­ли по­ба­чи­ли у рваній ко­зач­ковій одежі. Зас­тав­ля­ли біга­ти за ско­том, за ло­ша­та­ми. Не слу­хав­ся - би­ли. А то і так - ку­лач­ки за­ве­дуть, гра­ючись, і на­са­дять бо­ки Ва­си­леві! Тро­хи та пот­ро­ху об­жив­ся він, по­чав підніма­тись на но­ги, у си­лу вби­ра­тись. Уже бу­ли такі, ко­му й він нак­ла­де. На ко­нях цілий день га­няє. Вив­чив­ся так на їх їзди­ти, що на неїждже­но­му поїде. Пішла про йо­го чут­ка на всю еко­номію, дійшла до па­на і при­би­ла Ва­си­ля зно­ву у двір. Дво­рові по­ряд­ки за­да­ви­ли, сте­по­ве жит­тя зовсім вий­шло у йо­го з пом­ки. Там, на сте­пу, тілько й пра­во - пра­во ду­жо­го. А Ва­силь, як най­дуж­чий, усіма вер­хо­во­див, над усіма стар­ши­ну­вав. Тут, у дворі, не те, зовсім на­ви­воріт, Йо­си­пен­ко усіма вер­хо­во­дить, що ска­зав при­каж­чик - сло­во йо­го за­кон. З пер­шо­го ра­зу не злю­бив Ва­силь Йо­си­пен­ка, сміявся, глу­зу­вав з йо­го товс­то­го си­то­го брю­ха, з йо­го роз­по­рядків.

- Ох, хлоп­че, - пре­дос­терігали йо­го учені дво­ро. Ти го­во­ри, та не до­го­во­ри­ся.

- Щоб я, щоб я?- гу­кав, роз­па­лив­шись, Ва­силь.- Я се­ред йо­го товс­тої пи­ки вчеп­люсь!

Звісно, все те за­раз хо­ди­ло до Йо­си­пен­ка. І між при­каж­чи­ком і но­вим ку­че­ром по­ча­ли­ся свар­ки, зачіпан­ня. По­ча­ло­ся спер­шу з вівса, сіна.

- Щось у нас ба­га­то вівса схо­де, - ка­же Йо­си­пен­ко.

- Я поїв, - од­ка­зує прик­ро Ва­силь.

- Та ти мені цього не тол­куй! - лю­тує Йо­си­пен­ко.- Знаю я ва­шо­го бра­та. На­бе­ре мірку та й по­не­се у ши­нок., - Я ж, я і но­шу, - спокійно од­ка­зує Ва­силь.

Йосипенко, за­таївши на душі об­ра­зу, одійде. Він би, мо­же, що і ска­зав, та пан раз пох­ва­лив Ва­си­ля:- от­же як став цей мо­ло­дий ку­чер, - ска­зав він Йо­си­пенкові, - то й коні ста­ли кращі. Що зна­чить дог­ляд!

- Та во­но, ба­рин, дог­ляд - дог­ляд, та сіна та вівса не знать скілько зво­диться.

- На те й сіно та овес, щоб коні їли, - од­ка­зав пан Йо­си­пен­кові далі нічо­го бу­ло ка­за­ти, нічо­го й до Ва­си­ля чіпля­тись. Тим тяж­че Йо­си­пен­кові. Ста­рий не за­бу­ває своєї об­ра­зи і - який не­ве­лич­кий слу­чай - за­раз до Ва­си­ля чіпляється.

Василь