Читати книгу - "Глитай, або ж павук, Кропивницький"

class="poem">

Прийшов до нього

Цар ту­рецький:

"Що ти ро­биш, Бай­да,

Бай­да мо­ло­децький?"

(Юдкові). Ки­вай, псявіро, оцим пальцем!

Юдко ки­ва.

То-то? (Про­мов­чав). Те­пер кру­ти го­ло­вою!

Юд­ко кру­тить.

То-то! (Співа).

"Возьміть Бай­ду

Ізв'яжіте

Та за реб­ро га­ком,

Гаком по­чепіте!.."

Там він і досі ви­сить, сер­де­га! (Зітхає). Юд­ко, підве­ди ме­не!

Юдко підво­дить.

Ти, мо­же, ду­маєш, що я п'яний? Ов­ва! Ве­ди ж під ру­ку, як ар­ха­рея!..

Юдко взяв йо­го під ру­ку.

Гей, зби­рай­сь, го­ло­та, Мар­тин гу­ляє! Про­пив во­ли по­лові, поч­не­мо з ря­бих!.. Ого-го, у Мар­ти­на ще бу­де на що пи­ти, ще бу­де та й бу­де! Відчи­няй, бісів кап­ца­не, двері!

Пішли у шиньк.

Бичок (один). По­чи­най, Мар­ти­не, з ря­бих, а мені й на ру­ку ковінька! Тре­ба бу­де на вся­кий слу­чай век­се­ля за­го­то­ви­ти, щоб підпи­сав Мар­тин, то во­но спокійніш бу­де! (Сіда на го­нок). Засіла мені Оле­на в го­ло­ву, мов цвя­шок! Та чи вже ж во­на вте­че з моїх рук? (По­ду­мав). Ко­ли б мені Андрія ку­ди-не­будь зап­ро­то­ри­ти, тоді б інша річ бу­ла!.. Тільки б мені йо­го з се­ла вип­ро­ва­ди­ти! Хіба звер­ну­ти на нього яку про­ви­ну та ста­но­во­му шеп­ну­ти? Що ж, хіба то ве­ли­ко­го за­хо­ду кош­тує? У ме­не на тім тижні ко­ня­ку ук­ра­де­но, ска­жу, що Андрій ук­рав, і свідки знай­дуться!.. Я їх цілий де­ся­ток куп­лю!.. І суд­дя свій чо­ловік, я ж йо­му не­ма­лу су­му дав у по­зи­ку!.. Ста­но­вий - кум мій!.. А як і ви­ще піду, то є чим ру­ку по­зо­ло­ти­ти!..

ЯВА 10

Іван Пав­ло­вич і Андрій Ку­гут.

Іван Пав­ло­вич (по­ба­чив Бич­ка). Сли­хом слихать, Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча у вічі ви­дать!

Бичок (убік). От чор­тя­ка те­бе при­нес­ла! Ще чаю поп­ро­сить… А мені з те­бе ко­ристі, як з би­ка мо­ло­ка. (До нього). Яким це вас вітром за­нес­ло?

Іван Пав­ло­вич (чо­лом­кається з ним). Діла, діла! Аж го­ло­ва тріщить од тих ділові.. Тут чо­ловічка хо­чу най­ня­ти, та от ніяк до со­во­куп­ності не проізойдьом!..

Бичок. Яко­го ж чо­ловічка, чи не Андрія?

Андрій. Та ме­не ж!

Бичок (убік). По­мо­жи, бо­же, во­но без гріха ще кра­ще! (Зрадів). Так чо­го ж тут? Ми­лості про­сю до гос­по­ди!

Іван Пав­ло­вич. Зна­чить, даю йо­му на год вісімде­сят! А ро­бо­та яка: наг­ля­дать за ха­зяй­ст­вом і вся­кою про­це­ду­рою; зна­чить, бу­дем так го­во­рить, за при­каж­чи­ка бе­ру.

Бичок. Та вам кра­що­го робітни­ка, як Андрій, то й не знай­ти! І чес­на лю­ди­на, та­ка чес­на!.. Вже я вам за йо­го у по­ру­ку!

Іван Пав­ло­вич. Чув, чув од лю­дей! Звісно, я не ста­ну жбур­лять ко­пи­тал так, за­ра­ди бо­га, бо то тру­до­ве. Я, зна­чить, по­совіту­вав­ся тут з де­яки­ми ха­зяїна­ми, ну і… А мені та­ко­го чо­ловіка і тре­ба, щоб він не ле­жень був і у ха­зяй­стві за вся­ким сос­ловієм щоб бу­ло як своє око! (До Андрія). Од­на­че спи­тай хоч і Йо­си­па Сте­па­но­ви­ча, чи дасть тобі те­пер хто більшу ціну?

Бичок. А яка ціна?

Андрій. Тут не про ціну річ!

Іван Пав­ло­вич. А бу­деш вірно слу­жи­ти і всякі діла проз­во­дить, так я й при­бав­лю.

Андрій. Що го­во­рить! Ціна гар­на, од­на біда що да­ле­ка сто­ро­на!

Іван Пав­ло­вич. Яка ж то да­ле­ка, що, бу­дем так го­во­рить, і двох­сот верст не бу­де!..

Бичок (лу­ка­во). Ой ні! Да­ле­ка, да­ле­ка сто­ро­на, аж на краю світа!.. Як же та­ки так, ви тілько розміркуй­те: од­но, що да­ле­ка сто­ро­на, а дру­ге, що тут зос­тається жінка мо­ло­да, так страш­но по­ки­да­ти, щоб іноді на са­моті не знай­шла собі за­бав­ки!..

Андрій (блис­нув очи­ма). Йо­сип Сте­па­но­вич! Моя жінка - то мій і со­ром бу­де! А вам до цього діла зась!

Бичок (убік). Ото, який бас­кий! (До нього, сміючись). Га­ря­чий, як у горні залізо!

Іван Пав­ло­вич. За­по­розька кров! Люб­лю та­ких мо­лодців! Га­ря­чий чо­ловік, бу­дем так го­во­рить, до вся­ко­го діла га­ря­чий!..

Бичок. А я тобі ска­жу, Андрію, по-при­ятельськи, тілько ти не сердься на ме­не! Бач, як­би най­няв­ся, то й мені б швид­ше віддав по­зи­ку.

Андрій (по­чер­вонів). Йо­сип Сте­па­но­вич! Не прис­та­ло пу­та­ти чу­жо­го чо­ловіка у наші з ва­ми сто­сун­ки!.. Ду­же вже час­то ста­ли ви доріка­ти ме­не тією по­зи­кою.

Бичок. Гос­подь з то­бою! Як вже я те­бе дорікаю, то й не знаю! По-бо­жо­му, по-бо­жо­му з то­бою об­ход­жусь!.. (Сміється). Хоч, по правді ка­жу­чи, ти, го­лу­бе си­вий, ніби й честі вже не знаєш! Ще торік слідо­ва­ло відда­ти? Ну, та те­пер вже, як най­меш­ся, то я бу­ду за­без­пе­че­ний!..

Андрій (заск­ре­го­тав зу­ба­ми). Годі, Йо­сип Сте­па­но­вич! Не знаю, хто з нас честі не має! Ви б кра­ще роз­ка­за­ли, як та по­зи­ка скла­да­лась. Ну, та що вже тут го­во­рить: за­су­нув шию у яр­мо, так тре­ба й вез­ти!.. (До Іва­на Пав­ло­ви­ча). Я йду, я сог­ла­сен!..

Іван Пав­ло­вич. Хва­лю. Зна­чить, мо­ло­дець!.. Щоб уся ета про­це­ду­ра зра­зу,- іду або не іду! Мо­ло­дець, од­но сло­во, мо­ло­дець!

Бичок. Ну, сла­ва гос­по­деві, що все бла­го­по­луч­но! Ходімо у гос­по­ду і там вже по­ба­ла­каємо собі лю­бенько до ла­ду.

Андрій. Можна і тут ба­ла­ка­ти! Я не кра­де­не про­даю, а свій піт, свою кри­ва­ви­цю!

Іван Пав­ло­вич. О ні! У хаті якось бла­го­родніш!.. Та вже й смер­кає.

Андрій. Про ме­не, ходім хоч і в ха­ту!

Би­чок (до Іва­на Пав­ло­ви­ча). Ми­лості ж про­сю хліба-солі од­ку­ша­ти й чаю-са­ха­ру од­пи­ти.

Іван Пав­ло­вич. Бла­го­дать до­му ва­шо­му!

Би­чок (бе­ре люб'язно Андрія за пле­че). От ти все ніби сер­диш­ся на ме­не, а я, єй-бо­гу, тобі доб­ра ба­жаю!

Андрій (зітхнув). Ба­чу, ба­чу доб­ре, та не смію до ла­ду по­дя­ку­ва­ти.

Пішли всі в до­мок.

ЯВА 11

Виходить Оле­на, приг­ля­дається упо­довж ву­лиці.

Олена. Що це Андрія так дов­го не­ма? Ка­жуть сусіди, що який­сь-то міща­нин йо­го до­го­во­ряє у од'їзд… Не до­ве­ди гос­по­ди! Ох, не­да­ром бе­ре ме­не ту­га, нес­подіва­ний сму­ток да­вить мою ду­шу!.. Ох, сер­це моє, бідне сер­це, ли­хую го­ди­ноньку ти мені віщуєш! (За­ду­ма­ла­ся). Де мої ра­дощі, де моє без­печ­не ве­сел­ля поділось? Про­ми­ну­ло, як у сні!.. Ось і те­пер виг­ля­даю ми­ленько­го, та вже не з тією гад­кою, як ко­лись, не з тією дум­кою… І він прий­де, прий­де ми­лий, та вже смут­ний, не­ве­се­лий: хоч ус­тоньки йо­го й усміхнуться, та вже не тим посміхом чарівним, хоч оченьки йо­го й гля­нуть на ме­не, та вже не тим пог­ля­дом щас­ли­вим!.. Су­мує мій ми­лий, дав­но вже я це помічаю, і йо­го пе­чаль в'ялить ме­не і су­шить!.. Без­щасні ми, без­та­ланні… (За­ду­ма­лась).

ЯВА 12

Виходить Андрій і Іван Пав­ло­вич.

Іван Пав­ло­вич. Так, ста­ло, бу­дем так го­во­рить, завт­ра і в до­ро­гу?

Олена нас­лу­хає.

Андрій. Я своїм сло­вом не тор­гую і набір йо­го не даю!..