Читати книгу - "Подорож собаки"

миті плакала теж. Я знав чому: вона тужила за Ітаном. Ми всі тужили за Ітаном.

Коли вранці я зістрибнув із Ганниного ліжка, відчуття було, ніби щось у моєму лівому стегні зламано, і я не втримався й дзявкнув від болю.

– Дружку, це ти? Що сталося? Що в тебе з лапою?

Я відчув її страх і лизнув у долоню, перепрошуючи, що засмутив. Але я не зміг поставити ліву задню лапу на підлогу: було надто боляче.

– Ми негайно їдемо до ветеринара, Дружку. Ти одужаєш, – сказала Ганна.

Повільно, обережно ми дійшли до машини. Я плигав на трьох, з усіх сил удаючи, ніби не так уже й боляче, щоб не засмучувати Ганну ще більше. Хоч я був собакою переднього сидіння, вона посадила мене назад, і це добре – легше було заповзти туди, ніж намагатися застрибнути вперед, маючи лише три здорові лапи.

Коли вона завела машину й ми зрушили з місця, я знову відчув той жахливий присмак у роті, гидкий, як завжди.

Коли ми опинились у прохолодній кімнаті й мене підняли на металеве ліжко, я стукав хвостом і тремтів від задоволення. Я любив Ветеринара, яку звали Доктор Деб. Вона так ніжно торкалася мене руками. Здебільшого її пальці пахли милом, але я завжди відчував котячі й собачі запахи на її рукавах. Я дозволив їй обмацати мою хвору лапу, і це було зовсім не боляче. Я встав, коли цього захотіла Доктор Деб, і терпляче лежав поряд із Ганною в маленькій кімнаті, коли прийшла Ветеринар, сіла на табурет і підсунулася на ньому до Ганни.

– Недобрі новини, – сказала Доктор Деб.

– О, – вимовила Ганна.

Я відчув її миттєвий сум і співчутливо глянув на неї, хоча раніше вона ніколи не бувала сумною в Доктора Деб, тож я не дуже розумів, що відбувається.

– Ми можемо ампутувати задню лапу, але зазвичай великі собаки не здатні добре обходитися без неї. І жодної гарантії, що рак уже не поширився, – ми можемо лише зробити його життя менш комфортним на той невеликий час, що йому лишився. Була б моя воля, на цьому етапі я просто давала б йому знеболювальне. Йому вже одинадцять років, адже так?

– Він із притулку, тож ми не знаємо напевне. Але так, приблизно так, – сказала Ганна. – Це означає «старий»?

– Знаєте, кажуть, у середньому лабрадори живуть дванадцять із половиною років, але з мого досвіду – значно довше. Я кажу не про те, що його життя добігає кінця. У старших собак пухлини ростуть повільніше. Ще один чинник, на який треба зважити, якщо ми думаємо про ампутацію.

– Дружко завжди був таким активним собакою. Я просто уявити не можу, щоб відрізати йому лапу, – сказала Ганна.

Я помахав хвостом, почувши своє ім’я.

– Ти такий хороший собака, Дружку, – прошепотіла Доктор Деб. Я заплющив очі й притулився до неї, коли вона чухала мені вуха. – Почнемо давати йому щось від болю просто зараз. Лабрадори не завжди дають знати, коли їм боляче. У них дивовижний больовий поріг.

Коли ми повернулися додому, мене пригостили особливою вечерею з м’яса й сиру, а тоді я схотів спати й поплентався на своє звичне місце у вітальні, де провалився в глибоку дрімоту.

Того літа я почувався краще, просто підібравши із землі задню лапу й спираючись при ходьбі на інші, – тож так і робив. Найкращими були дні, коли я йшов на ставок, де холодна й така приємна вода тримала мене на плаву. Повернулася Речел, – де б вона не була, – і всі її діти оселилися в нас, а ще приїздили діти Сінді – і всі вони балували мене своєю увагою, наче цуценя. Я полюбляв лежати на землі, доки дві донечки Сінді вплітали стрічки мені в хутро, і їхні маленькі долоньки гладили мене під час роботи. Пізніше я з’їв ті стрічки.

Ганна давала мені безліч особливих смаколиків, і я багато дрімав. Знав, що старішаю, бо часто мої м’язи тверділи, а зір ставав дещо розмитим, але я був дуже щасливий. Я любив запах листя, коли воно падало на ґрунт і згорталося, і сухий аромат Ганниних квітів, які ставали крихкими на своїх стеблах.

– Дружко знову ганяє кроликів, – сказала одного разу Ганна, коли я спав.

Я прокинувся від звуку власного імені, але, збитий із пантелику, не одразу збагнув, де перебуваю. Мені наснився дуже яскравий сон про те, як Клеріті падає з пристані, але я не був поганим собакою – натомість там стояв Ітан по коліна у воді. «Хороший собака», – сказав він мені, і я збагнув: господар радий, що я наглядаю за Клеріті. Коли вона повернеться на Ферму, я наглядатиму за нею знову. Цього хотів від мене Ітан.

Запах Ітана потроху зник із Ферми, але я досі відчував його присутність у деяких місцях. Іноді я йшов і стояв у спальні, і здавалося, наче він там, спить чи сидить у своєму кріслі й дивиться на мене. Це відчуття втішало. А іноді я пригадував, як Клеріті називала мене Длузком. Я знав, що, мабуть, Ґлорія як мати добре дбає про свою дитину, але завжди відчував легку тривогу, думаючи про Клеріті. Я сподівався, що скоро вона повернеться на Ферму, щоб я міг на власні очі переконатися, що з нею все гаразд.

Настали холоди, і я все рідше виходив надвір. Роблячи свої справи, я обирав найближче дерево й присідав, щоб упоратися швидше, бо більше не міг задирати лапу, як годиться. Навіть коли дощило, Ганна виходила теж і стояла зі мною.

Сніг тієї зими був саме задоволення. Він тримав моє тіло, зовсім як вода, і був холодніший і навіть приємніший на дотик. Я ставав у нього, заплющував очі й почувався так зручно, що відчував, ніби можу заснути.

Гидкий присмак у роті ніколи не полишав мене, хоч іноді бував сильним, а моментами я навіть забував про нього. Так було і з хворою лапою, хоча кілька разів я ривком прокидався зі сну, коли від різкого болю відбирало подих.

Якось я прокинувся й побачив, як тане сніг за вікном, але навіть не захотів виходити туди гратися. Хоч зазвичай я любив, коли з мокрої брудної землі пробивалася трава. Ганна спостерігала за мною.

– Гаразд, Дружку. Гаразд, – сказала вона.

Того дня всі діти прийшли до мене, гладили й говорили зі мною. Я лежав на підлозі й стогнав від задоволення через усю цю увагу й маленькі долоньки на шкірі, що гладили й ніжили мене. Дехто з дітей був сумний, а дехто явно нудьгував, але всі вони просто сиділи зі мною на підлозі, доки не настав час їм іти.

– Ти хороший собака, Дружку.

– Я так за собою сумуватиму, Дружку.

– Я люблю тебе, Дружку.

Я махав хвостом щоразу, як хтось називав моє ім’я.

Тієї ночі я не спав у Ганниному ліжку. Було просто дуже приємно лежати на своєму місці на підлозі й згадувати, як усі ті діти торкалися мене.

Наступного ранку я прокинувся, коли сонце тільки починало освічувати небо. Знадобилися всі сили, на які я був спроможний, щоб устати й прошкутильгати до ліжка Ганни. Вона прокинулася, коли я підняв голову й поклав поряд із нею на ковдру, важко дихаючи.

Я відчував тяжку різь у шлунку і в горлі, а в лапі пульсував тупий біль.

Не знав, чи вона зрозуміє, але дивився їй у вічі, намагаючись дати зрозуміти, чого хочу. Ця дивовижна жінка, подруга Ітана, котра любила нас обох, – я знав, що вона мене не підведе.

– О Дружку. Ти кажеш мені, що вже час, –