Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

щодо фламандців. У Бельгії не було прем’єра-франкофона протягом 35 років! Фламандців більше, вони заможніші. Отакий парадокс: фламандці керують державою, але націоналізм не згасає, його живить історична пам’ять.

Під час мандрів мені здалося, що Бельгія — толерантніша країна, ніж, скажімо, Франція. Такого культу африканського мистецтва я ніде не бачив. Це мені тільки здалося чи це справді так?

Я, наприклад, живу в дуже простому кварталі, де багато турків і марокканців, які приїхали в Бельгію в 1960—1970-х роках. Чимало «чорних» кварталів. А є й заможні квартали, такі, як фламандомовний Уккле — там ви емігрантів не зустрінете.

У Брюсселі франкофони переважають, та все ж це полікультурне місто, подекуди аж надто полікультурне. Цю вишукану суміш відчуваєш одразу. На вулицях Брюсселя можна почути будь-які мови, а тут, у Києві — лише російську та українську. Брюссель — дуже космополітичне місто.

Мабуть, велику роль відіграла й присутність європейських інституцій…

Аякже! Прикро лише, що, аби збудувати Євроквартал — величезну сучасну будівлю в самому центрі, — зруйнували кілька старовинних вулиць із усіма будинками.

Статус «європейської столиці» дає шанс передусім для французької мови. Адже чиновники змушені знати французьку, часом навіть користуватися нею. Це — величезний плюс. Уявіть лише, що сталося б, якби столиця ЄС була в Лондоні…

Бельгійська література — так само мультикультурна, як і країна. Можна зустріти авторів в’єтнамського, італійського, американського, німецького походження, не кажучи вже про арабів і турків.

Справді, імміграція дала Бельгії чимало політичних і культурних діячів. Знаєте, я вірю в позитивність взаємного пливу різних культур. Це нас тільки збагачує.

На мою думку, нині йдеться радше про європейську літературу. Авжеж, митці вважають себе бельгійцями, але їхні твори — це твори загальноєвропейського змісту і значення. Тим паче, що Бельгія — відносно штучна країна, власне «нації» у нас ніколи не було. Хоч як це парадоксально, саме це дає бельгійським письменникам велику внутрішню свободу. Філософ Сімон Лейс казав про це так: «Наче мураха на хоботі слона». Абсолютна свобода…

Тоді чи правильним буде таке порівняння: бельгійська література — це портрет-мініатюра європейської літератури?

Переважна більшість молодих письменників багато подорожує. Це такий собі продукт програми «Еразмюс», яка надає можливість європейській молоді навчатися і творити в різних країнах світу. Є бельгійські письменники, які взагалі не живуть у Бельгії. Ґреґуар Поле — в Барселоні, Діана Мьор — у Берліні, Бернар Кіріні — в Діжоні, Франсуаза Лаланд — у Тунісі…

У бельгійській літературі завжди спостерігалося явище вагадла — від бажання бути якомога ближче до Парижа; так було в 30-х роках минулого століття, коли казали, що «Бельгія — це ніщо, ми не хочемо вивчати фольклор, не хочемо бути провінційними»; доходило до того, що події в їхніх творах ніколи не відбувалися в Бельгії. Навпаки, в 1970-х роках усі почали казати: «годі, ми ж звідси, тут наше коріння, треба писати про цю землю, хоч ми й націоналісти!» Нині ж головна тенденція оновлення бельгійської літератури — її особливий погляд на Європу.

День, 30 березня 2012 року

Ерік-Емманюель Шмітт

У різних країнах одну й ту саму п’єсу можна зіграти по-різному

Éric-Emmanuel Schmitt

Ерік-Емманюель Шмітт народився неподалік Ліона в мальовничому, дуже зеленому містечку Сент-Фуа. З дитинства захоплювався філософією, а одного дня хлопчик потрапив до театру на виставу «Сірано де Бержерак» — відтоді маленький Ерік мріяв про кар’єру драматурга. Він узявся до писання, і всім його мріям судилося здійснитись — однак трохи пізніше. Захистивши дисертацію про видатного просвітника Дені Дідро (згодом Шмітт присвятить йому не одну п’єсу), він пішов на військову службу, слідуючи шляхом ще одного свого улюбленця — Антуана де Сент-Екзюпері. Як і автор «Маленького принца», Ерік волею випадку залишився на самоті в пустелі Сахара. Містичне видіння — фраза «Все виправдано» — посіла його думки. І Шмітт зрозумів — треба залишити все і писати! Так і вчинив.

У 1990-х роках постановки за п’єсами Шмітта «Ніч у Валонях», «Відвідувач», «Загадкові варіації» миттю перетворили автора на зірку міжнародного масштабу. У «Варіаціях» зіграв Ален Делон, а 1998 року Жан-Поль Бельмондо грав у спеціально для нього створеній п’єсі «Фредерік, чи бульвар злочину».

У 2001 році з п’єсою «Месьє Ібрагім, або квіти Корану» почався новий період у житті Шмітта. Він став віддавати перевагу прозі. «Цикл про невидиме» з кількох повістей став одним із найуспішніших літературних проектів 2000-х років. Кожна з повістей розглядає одну зі світових релігій.

Шмітт — мов диригент — майстерно вправляється одночасно у прозі, драматургії, кіно (зняв уже дві успішні стрічки за мотивами власних текстів) і мюзиклі.

У 2008 році Е.-Е. Шмітт прийняв бельгійське громадянство, а 2012 очолив паризький Театр на Лівому березі. Відтоді більшість його текстів пишуться в потязі між Парижем і Брюсселем. Того ж 2012 року Шмітта було прийнято до лав Королівської академії французьких мови та літератури Бельгії.

Шмітт прибув до України в 2013 році з нагоди виходу збірки оповідань «Мрійниця з Остенде» (переклад Зої Борисюк). Спеціально до його приїзду в «Молодому театрі» поставили «Загадкові варіації» — один із найбільших театральних успіхів драматурга. Що й казати, вистава мала шалений успіх і досі користується популярністю серед глядачів.

Ми зустрілися в готелі «Прем’єр-палац» біля барної стійки. Що я до цього про нього знав? «Оскар і пані в рожевому» — чуттєва історія, розказана засобами літератури, театру і кіно, та (як на мене) надто вже солодкава. Хоча в інтерпретації Аліси Фрейндліх в однойменній моновиставі цей текст постав у геть іншому — сказати б, вищому — вимірі. Ще я знав на той час історію про «Месьє Ібрагіма…». Цей текст я щиро вподобав через свою давнішню симпатію до Ісламу (та й кінематографічна версія твору була на висоті — Омар Шариф прикрашає собою будь-яку картину).

Тепер я мав змогу не лише побачити зірку європейської літератури, а й потиснути Шміттові руку та помордувати його своїми запитаннями. Я знав, що Шмітт захищав ди­сертацію з філософії, тож дуже переживав за наповненість нашої розмови. Але…

Переді мною сиділа щира людина, яка вміла подобатися, не добираючи поз, не вдаючи з себе когось — людина, яка досить вдало була собою, а більше ніким. Шмітт із посмішкою сприймав будь-яке запитання, багато сміявся, вміло спрямовував бесіду в потрібне саме йому річище. Словом, поводився як справжній Маестро.

Під час розмови я тихо заздрив. Звісна річ, по-білому. Драматург розповідав, що, відколи мешкає в Брюсселі, а працює в Парижі,