Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

також Довірчого фонду культури Мексики та Сполучених Штатів спростила для мене польові дослідження та проведення інтерв’ю в обох країнах. Для розуміння проблематики мультинаціональності, прикордонних територій і культурної політики, суттєву роль відіграли мої бесіди з Райнером Енріке Амелем, Едуардо Нівоном, Аною Росас Мантекон, Томасом Ібаррою Фраусто, Хосе Мануелем Валенсуелою та Пабло Вілою. Дослідження мистецької практики за програмою inSITE на мексикансько-американському кордоні, яке мені допомогло розробити значну частину того, що наводжу в цій книжці щодо глобальних уявлень, завдячує багато в чому моїм бесідам із Кармен Куенка та Мішель Крічман, координаторами згаданої програми. Суттєвою була й підтримка Андре Дорсе та Лус Марії Варґас у виданні цієї книжки.

У наступних частинах цієї книжки й у додатках я проаналізую інші підтвердження правильності зробленої мною вибірки подій, нарисів і метафор і висловлю подяку іншим особам і установам. Відтак стане очевидним: не останню роль відіграло те, що я мешкав у Мексиці протягом останніх двадцяти трьох років як більш-менш натуралізований іноземець, який при цьому не припиняє бути аргентинцем і має «співвітчизників», котрі народились у Мексиці й в інших країнах, але є настільки близькими людьми, що це спонукає зняти з цього слова лапки.

Невизнання гетерогенності або намагання говорити з урахуванням лише одного з цих місць суперечило б положенням і методології цієї книжки. Через те поясню у декількох місцях, використовуючи вислів Цветана Тодорова, що саме, на мою думку, означає «зустріч культур в одній особі» (Todorov, 1996: 23). При тому що доволі складно знайти своє місце у взаємодії різних символічних спадщин, іще складнішим має бути дослідження цих тем лише з одного національного чи етнічного пункту спостереження. «Те, що робить мене таким, як я є, а не інакшим, – пише Амін Маалуф на початку своєї книжки під назвою «Вбивчі ідентичності», – це перебування на межі між двома країнами, двома чи трьома мовами, декількома культурними традиціями» (Maalouf, 1999: 19). Так само як його й інших, хто поділяє це міжкультурне становище, мене запитали: «що ти відчуваєш в глибині душі?». Лівансько-французький автор каже, що протягом тривалого часу це запитання викликало в нього посмішку. Зараз він уважає його небезпечним через припущення, яке воно містить щодо того, що кожна людина або кожна група людей мають «глибинну істину», сутність, визначену від моменту народження або навертання в релігію, і що вони можуть «стверджувати цю ідентичність» так, ніби їхні співвітчизники є важливішими за їхніх співгромадян, які можуть походити з різних країн, ніби біологічні визначення та інфантильна відданість превалюють над переконаннями, перевагами і схильностями, запозиченими в інших культур.

Ті, хто є «людьми прикордоння», стверджує Маалуф, можуть почуватися у меншості та нерідко маргіналізованими. Однак у глобалізованому світі всі ми є меншинами, у тому числі англомовні, принаймні коли приймаємо численні компоненти нашої власної ідентичності та намагаємося зрозуміти себе без спрощення. Оскільки деякі з нас є в більшому ступені меншиною, ніж інші. Отже, йдеться про осмислювання парадоксу: що означає бути водночас арабом і християнином, аргентино-мексиканцем чи мексикано-американцем, бразило-парагвайцем (500 тисяч бразильців мешкають у Парагваї) або франко-німцем, а також про зрозуміння відмінностей між цими об’єднаннями та розривами. Вони не врегульовуються, ані якщо стверджувати, що два плюс два дорівнює стільком чи стільком, ані за рішенням тирана, ані завдяки індивідуальному героїзмові. Ці міжкультурні конфлікти зараз також є одним із великонадійних об’єктів дослідження, який відкриває можливості для утворення колективних суб’єктів і відкритої демократичної політики.

Мехіко, Федеральний округ, вересень 1999

I. Наративи, метафори і теорії

Глава 1. Глобалізуватися чи обстоювати ідентичність: що обрати

Коли ми чуємо різних людей, які нам розповідають про глобалізацію, їхні слова нам здаються «парадоксальними». Хоча вважається, що глобалізація розширює ринки і завдяки цьому збільшує економічний потенціал суспільств, водночас вона обмежує спроможність національних держав, політичних партій, синдикатів і класичних політичних акторів загалом. Вона збільшує транснаціональний обмін і підриває впевненість, яку надавала належність до держави.

Уже багато написано про політичну кризу через корупцію, втрату довіри до партій, їхнього заміщення засобами масової комунікації та технократами. Хочу зазначити, що на додаток до цього передання повноважень щодо прийняття рішень від національної політики розпорошеній транснаціональній економіці сприяє перетворенню національних урядів на виконавців чужих рішень, призводить до атрофії їхнього соціоекономічного уявлення та до відмовляння від довготермінової планової політики. Це символічне і матеріальне вихолощення національних проектів знижує рівень зацікавленості громадян в участі у політичному житті. Насилу вдається трохи підвищити його у передвиборчі періоди за допомогою маркетингових технологій.

Доступ до влади у демократичних режимах національного масштабу досягався в процесі взаємодій між локальними, регіональними і державними органами влади. Форми представництва на цих трьох рівнях не завжди були чесними й прозорими і не завжди мали адекватні механізми звітності державних органів влади перед громадянами. Однак було не так важко ідентифікувати фальсифікації й державні зради, ніж у теперішній практиці відносин між громадянами та наднаціональною владою. Опитування, проведені серед громадян Європейського Союзу, NAFTA і МЕРКОСУР, виявляють, що переважна більшість не розуміє, як саме функціонують ці організації, які питання розглядають і чому ухвалюють такі рішення. Навіть значна кількість депутатів національних парламентів не розбирається у тому, що саме стоїть за складними обговореннями, оскільки інформацією володіють лише політичні транснаціоналізовані еліти й експерти, які мають повноваження, необхідні для «розв’язування» європейських, американських чи латиноамериканських проблем і навіть для впорядковування порядку денного.

Громадські взаємодії або підприємницьке лобі

1. Як реагують латиноамериканські суспільства, більша частина членів яких за останні п’ятдесят років переселилася з сільської місцевості до міст через розвиток імпортозамінної промисловості та сучасних просторів посередництва, стикнувшись із цією раптовою реорганізацією, яка за одне чи два десятиліття зведе нанівець історію половини століття? Деіндустріалізуються держави, слабшають демократичні інститути державної влади, поглиблюється економічна і культурна залежність від глобалізаційних центрів. Проте водночас економічна інтеграція та регіональні угоди про вільну торгівлю дають можливість сподіватись на краще. Після набридлих впродовж тривалого часу обіцянок щодо утворення «Великої Батьківщини» та стількох невдалих міжурядових конференцій, зустрічей президентів, міністрів економіки і культури, швидкість, з якою розвиваються зони вільної торгівлі (ЗВТ), МЕРКОСУР та інші регіональні об’єднання, збільшує очікування.

На початку 1990-х років можна було очікувати, що латиноамериканські держави прискореними темпами реорганізують національні економіки для привернення інвестицій і зроб­лять їх більш конкурентоспроможними на світовому ринку. Однак від початку мексиканської кризи 1994 року й до кризи 1998–1999 років у Бразилії, результатом якої стала дестабілізація в усьому регіоні, навіть у столицях, став наочним низький ступінь довіри до урядів і обмеженість їхньої влади. Міжурядові угоди про інтеграцію виявилися підтримкою для монопольного об’єднання