Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

я вже казав, я вивчаю системи. Системою може бути ДНК. Клітина. Тіло. Ставок. Планета. Всі ми функціонуємо в безлічі систем. Яку систему ми бачимо тут?

Я підсовую йому світлину.

— Що ж. За слідами укусів койотів ми розуміємо місце корови в харчовому ланцюзі.

— Звісно. Та як щодо іншої системи?

Я вказую на криваві відмітини на шиї.

— Що могло спричинити таке? Ви бачили щось подібне на інших тваринах?

— Так...

Я не даю йому закінчити.

— Я припускаю, на вівцях. Але не на конях чи свинях. Правильно?

Ґленн киває.

— Саме так.

— Що ж, у такому разі відповідь має бути очевидною.

— Очевидною... і що це?

— Койоти.

— Гаразд, та як бути з відмітинами на шиї?

— Усі названі мною тварини ділять одну систему. Яку?

— Ферму, — відповідає Ґленн.

— А точніше?

— Ранчо?

— Так. А що робить з ранчо ранчо?

Він киває, починаючи розуміти, до чого я веду.

— Зазвичай загорожа.

— Загорожа з колючого дроту. Так ми тримаємо систему разом. З коровами й вівцями це спрацьовує. Та для коней загорожа занизька, а свині можуть прорити під нею хід. Єдині тварини, яких тут убивають — це ті, котрих зупиняє загорожа з колючого дроту. Вівці й корови.

— То вони застрягають у загорожі, і їх знаходять койоти, після чого відтягують геть?

— Скоріше за все. Гадаю, койоти навчилися підганяти їх до загорожі. У корову впиваються колючки, та вона не застрягає. Вона біжить, доки не стече кров’ю. Можливо, за кілька миль від місця, де зіткнулась із загорожею.

— Неймовірно. Що ж, як я і казав, ви справжній геній.

Щось у його похвалі видається зумисно перебільшеним. Він кладе руки на решту папок.

— Тут ще кілька світлин. Випадково обрані справи. Я б хотів, щоб ви їх проглянули і, якщо зможете, дали наукову оцінку.

Він підсовує стос до мене, та я його не торкаюся.

— То це тому я тут?

— Просто зробіть мені ще одну ласку, професоре. Повірте, я тут найприємніша людина, з якою можна мати справу.

Я вирішую не питати, що він має на увазі. Наскільки мені відомо, я ні до чого не причетний, тож поділитися ще кількома судженнями — не проблема. Що завгодно, тільки б скоріше звідси піти.

Переді мною два десятки світлин тіл, кривавих відбитків рук та інших об’єктів. На цих знімках зображено принаймні трьох різних людей: дорослу жінку, яку, певно, забили до смерті, чоловіка з порізами та колотими ранами й закривавлену дівчину, обличчя якої не видно на жодному фото.

Крім того, є світлини із заляпаним кров’ю одягом, мобільними телефонами, грошима і стовбурами дерев, а також кількома іншими, чистими об’єктами.

Роздивляючись ці фото, я розчиняюся в думках. Детектив Ґленн тепер за мільйон миль від мене. Як і камера в кутку кімнати, яка все ще наглядає. І, ймовірно, Наглядач.

Я розділяю знімки на чотири стоси і проглядаю їх один за одним. Бачу сліди від укусів комах, висипи від отруйного плюща, руку на сосновій шишці крупним планом. Я не знаю, як це все пов’язати. З коровою було легко — лише одна світлина.

За кілька хвилин я підводжу погляд на Ґленна в надії на підказку й помічаю, як чемна посмішка сходить із його обличчя.

Він дивиться на стос світлин посередині. На якусь мить він зиркає на камеру; потім опановує себе й дивиться на мене.

— Докторе... Тео, чому ви поклали ці знімки сюди?

Я відчуваю спазм у животі. Щось трапилось. Чомусь мене тепер вважають поганим. Я розкладаю знімки з того стосу, квапливо намагаючись пояснити свій вибір.

— Здається, тут зображені різні кути зору на одну й ту саму жертву.

Він витягає знімок закривавленої шишки та ще один, із жіночою сумочкою на колоді.

— На цих фото нікого нема, та все ж ви також поклали їх сюди.

Він повертає світлини до розкладеного віялом стосу.

— Чому?

— Ну...

Я беру знімки і знову їх проглядаю.

— Я особливо не звернув уваги. Мабуть, випадково.

— Тут два десятки фотографій. Ви відібрали шість, які стосуються однієї й тієї ж справи. Які можуть бути шанси, що це випадковість?

— Невисокі. Тож, гадаю, це не була випадковість...

Я намагаюся зрозуміти власний хід думок.

— Ні. Не схоже.

Я вказую на номери в нижній частині світлин:

— Здається, тут зазначені номери справ. Вони збігаються. Здебільшого. Здається, це дати.

Ґленн бере знімки й роздивляється номери:

— Цього тут бути не мало.

Він кидає невдоволений погляд на камеру. Його плечі різко опускаються.

— Отже, ви просто дивились на номери? Тому ви відклали ці знімки окремо.

Він знизує плечима й розчаровано розводить руками:

— Що ж, це схоже на правду.

Мені варто тримати язика за зубами. Та я не можу. Моя жага до логічних пояснень неконтрольована, а в такій ситуації це небезпечно.

— Ні, не тому я здогадався.

Жили на руках у Ґленна напружуються. Він заклякає на місці. Спокійно і врівноважено запитує мене:

— То звідки ви дізналися, що всі вони з одного місця злочину?

Розділ 5

Покажчик

Я певен, що детектив Ґленн тренується годинами, щоб в екстремальних ситуаціях проявляти спокій та витримку Підозрюю, що досі випадковостей не було. «Випадкова» світлина розтрощеної голови випала, бо він хотів побачити мою реакцію.

Його самовладання зникло, щойно він побачив, як я складаю всі світлини докупи. Цього він не очікував. Гадаю, досі він лише мимохідь розважав свою підозріливість. Добре, що він не проявляв агресії. Якщо я гратиму в його гру то, напевно, скоріше зрозумію, що відбувається.

Є причина, чому я не бачив шерифки — жінки зі стоянки — годинами. Вона все контролює на поверхні. Ґленн же плаває на дні глибокого океану Гадаю, саме вона викликала штурмовиків, щоб ті знесли мої двері, поки Ґленн зі своїм тонким підходом зумів переконати мене добровільно застрибнути на заднє сидіння його авто, мов наляканого волоцюжку.

— Чому ви відібрали саме ці знімки? — знову питає він.

Я дивлюся на світлини.

— Я зробив це підсвідомо.

Його голос знову звучить приязно.

— Тео, ви нічого не хочете мені розповісти?

— Так. З мене кепський ботанік. Мені ніколи не вдавалося запам’ятати всі ті назви.

Я вказую на маленький колючий бур’ян:

— Це не розторопша. Хоч і схоже.

Вказую на бур’яни на інших знімках:

— Їх