Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

бігцем повернулися у свій «Лінкольн».

— Ти здурів, коли надумав викрасти цю дівку, — сказав Бейлі, всідаючись поруч зі старим Семом. — За нами ганятиметься усе ФБР. І як довго ми так протримаємось, га?

— Стули пельку! — люто гаркнув Райлі. — Тепер, коли ти вколошкав того хлопця, ми не зможемо сплавити це кольє. Тоді ж звідкіля ми дістанемо гроші за нього, як не від самого Блендіша, га? Цей грошовитий мішок заплатить за доньку будь-яку суму. Це наш єдиний шанс. Тож заткнися! А тепер рушай! — звернувся він до старого Сема, — поїдемо до Джонні — він нас сховає.

— Ти впевнений, що все добре обмізкував? — перепитав старий Сем, заводячи двигун.

— Завдяки тому сучому синові нам тепер нічого втрачати, — озвався Райлі. — Я знаю, що роблю. Їдь уже!

Коли авто набрало швидкості, Райлі розвернувся до міс Блендіш, яка лантухом лежала у кутку машини, і зняв із неї кольє.

— Присвіти-но! — сказав він Бейлі.

Той дістав із кишені ліхтарик і ввімкнув його. Райлі почав мовчки роздивлятись діаманти у промені ліхтаря.

— Це справді коштовна річ, — зауважив він, і в його голосі забринів страх. — Безглуздо й пробувати таке продати. Якщо Блендіш захоче повернути кольє, то муситиме його викупити. Так буде надійніше.

Бейлі скерував промінь на міс Блендіш. Вона ще й досі була непритомна. Незважаючи на темний синець на обличчі — там, куди поцілив Райлі, — вона була найкрасивішою жінкою, яку Бейлі коли-небудь бачив.

— Ласий шматочок! — висловив він свою думку вголос. — А з нею справді все добре?

Райлі пильно зиркнув на непритомну дівчину.

— Цілком, — озвався він. Тоді уважно подивився на Бейлі. — Про всяк випадок нагадую: з нею і надалі має бути все в порядку — тож ніяких дурниць.

Бейлі вимкнув ліхтарик.

Авто помчало у темряву.

З

За милю до Ла-Сінь старий Сем сказав:

— Нам треба заправитись.

— Чому ти в біса не залив повного бака ще перед від’їздом? — накинувся на нього Райлі.

— Звідкіля я мав знати, що ми поїдемо до Джонні? — жалібно заскавулів старий Сем.

Бейлі направив світло ліхтарика на міс Блендіш. Та все ще була непритомна.

— Вона в порядку, — сказав він. — Попереду буде заправка.

І справді, за наступним поворотом з’явилися її вогні.

Старий Сем під’їхав до заправки. Протираючи очі та позіхаючи, до них вийшов хлопчина і почав заливати пальне. Райлі подався вперед, аби прикрити собою міс Блендіш, але йому нічого було переживати: хлопець мало що тямив зі сну. Він навіть не заглянув у машину.

Раптом з-за повороту вигулькнули фари машини. Великий чорний «б’юік» нечутно під’їхав впритул до «Лінкольна» — і це неабияк налякало трійцю. Бейлі інстинктивно схопився за пістолет.

У «б’юіку» було двоє людей. Пасажир вийшов.

Це був високий чоловік міцної статури у чорному крислатому капелюсі, низько насунутому на очі. Він зацікавлено глянув на «Лінкольн» і, підмітивши раптовий різкий рух Бейлі, підійшов до машини.

— І чого б то я так нервував? — запитав він різким, агресивним тоном і втупився у Бейлі.

Було темно, і вони не могли розгледіти один одного.

Райлі сказав:

— Облиш, друзяко, тут ніхто і не думав нервувати.

Кремезний чолов’яга тепер пильно поглянув на нього.

— Та це ж Френкі! — сказав він і розсміявся. — А я вже було подумав, що то за великий бос вирішив тут покомандувати.

Троє в «Лінкольні» заціпеніли. Тепер усі вони дивилися на «б’юік». У салоні ввімкнулося світло, і вони змогли розгледіти водія — той тримав їх на прицілі.

— То це ти, Едді? — спитав Райлі хрипкувато — у нього пересохло горло.

— Так, — підтвердив високий чоловік. — У Флінна «пушка» в руках, тож не робіть нічого такого, про що потім шкодуватимете.

— Та ми нічого такого й не плануємо, — поквапно сказав Райлі. Подумки він проклинав той час, коли вони потрапили на очі банді Ґріссонів. — Я просто вас не впізнав.

Едді дістав сигарету з пачки і черкнув сірником. Райлі квапливо засовався, затуляючи собою міс Блендіш, але Едді таки помітив її.

— Ото діваха! — сказав він, запалюючи сигарету.

— Ну, нам вже час їхати, — знову поспішно озвався Райлі. — Бувайте! Рушай, Семе!

Едді поклав руку на дверцята «Лінкольна».

— Хто це така, Райлі?

— Ти її не знаєш. Моя подруга.

— Справді? Щось вона не дуже рухається.

— Е, набралася добряче, — буркнув Райлі, відчуваючи, як його лице заливається потом.

— Та що ти кажеш! — Едді вдав із себе дуже шокованого. — Гадаю, що знаю, хто змусив її так напитися. Ану, погляньмо на неї пильніше!

Райлі завагався. Кутиком ока він бачив, як Флінн виходить із «б’юіка» з направленим на них автоматом, тож Райлі неохоче подався назад. Едді дістав потужний ліхтарик і освітив непритомну дівчину.

— Гарненька, — задумливо озвався він. — Тобі має бути соромно, Райлі, — зробити таке з цією милою дівчиною. А її матуся знає, де вона? — він відступив трохи, випустивши дим в обличчя Райлі. — Куди ви її везете?

— Додому, — відповів Райлі. — Облишмо цю комедію, Едді. Нам уже час рушати.

— Звісно, — погодився Едді, відступаючи ще на кілька кроків. — Не хотів би я бути на її місці і врешті опритомніти в товаристві трьох таких мавп, як ви. А тепер валіть звідси!

Старий Сем завів двигун, «Лінкольн» вилетів на дорогу й помчав, набираючи швидкість.

Едді провів їх поглядом. Тоді зняв капелюх і почухав потилицю. Сховавши автомат у машину, до нього підійшов Флінн. Це був коротун із гострими рисами обличчя, що нагадувало злого щура.

— І що ти про все це думаєш? — спитав спантеличено Едді. — Тут щось явно не так.

Флінн знизав плечима.

— Треба помізкувати.

— Хочеш сказати, що це ти помізкуєш? — зауважив Едді. — У тебе ж із мізками не дуже. То що можуть робити ці дешевенькі морди з такою кралечкою? Хто вона?

Флінн запалив сигарету. Його це не зацікавило. Вони їхали від самого Піттсбурґа, тож він втомився і мріяв лише про сон.

Едді натомість продовжував:

— Їй поцілили у щелепу. І не кажи мені, що така дрібнота, як Райлі, міг її викрасти. Не думаю, щоб у нього стало на це духу... Так, треба