Читати книгу - "Якщо кров тече"

це, я дивуюся, чому він взагалі вважав день Святого Валентина гідним листівки.

У 2008 році на зміну однодоларовим білетикам «Удачливий чортик» прийшла «Соснова готівка». На білетику було зображено шість сосен. Якщо під зчухраним захисним шаром знаходилося три однакові числа, ти вигравав саме цю суму. Я зчухрав деревця й глипнув на числа. Спочатку подумав, що це помилка або якийсь жарт, хоч містер Герріґен і не був жартівником. Я глянув ще раз, пробігшись пальцями по відкритих числах, змітаючи геть залишки того, що тато називав (неодмінно закотивши очі) «сріблястим брудом». Числа не змінювались. Може, я й засміявся – цього не пам’ятаю, але добре пам’ятаю крик. Крик радості.

Я вихопив з кишені новий телефон (тепер завжди мав його при собі) й набрав «Трактори Пармело». Потрапив на Деніз, секретарку, і коли вона почула, який я задиханий, то спитала, що трапилося.

– Нічого, нічого, – сказав я. – Але мені треба просто зараз поговорити з татом.

– Гаразд, почекай трошки. – А тоді: – Ти наче дзвониш із того боку Місяця, Крейґу.

– Я з мобільного. – Боже, як я любив це говорити.

Деніз гмикнула.

– Ті штуки повні радіації. Я б собі ніколи такий не завела. Стривай.

Тато теж спитав, що сталося, бо я раніше ніколи не дзвонив йому на роботу, навіть коли шкільний автобус поїхав без мене.

– Тату, я отримав валентинського лотерейного білета від містера Герріґена…

– Якщо ти дзвониш, аби розказати, що виграв десять доларів, то міг би й почекати, доки…

– Ні, татку, це великий приз! – Для однодоларових білетів у ті часи так воно і було. – Я виграв три тисячі доларів!

Тиша на лінії. Я подумав, чи не обірвалося з’єднання. У ті часи мобільні телефони, особливо нові, постійно уривали дзвінки. Хоч телефонну компанію й називали «Матінка Белл», вона не завжди була найкращою матір’ю.

– Тату? Ти на зв’язку?

– Ага. Ти впевнений?

– Так! Я зараз на нього дивлюся! Три тисячі доларів! Раз у верхньому ряду і двічі в нижньому!

Ще одна довга пауза, а тоді я почув, як тато сказав комусь: «Здається, мій малий виграв якісь гроші». За мить він повернувся до мене.

– Поклади десь у безпечне місце, доки я повернусь.

– Куди?

– Давай, може, в коробку з-під цукру з комори?

– Точно, – сказав я. – Гаразд.

– Крейґу, там точно все правильно? Не хочеться, щоб ти засмучувався, тож перевір ще раз.

Я перевірив, переконаний у тому, що татів сумнів якось змінить те, що я побачив, і принаймні один з написів «$ 3000» перетвориться на щось інше. Але все лишилося на місці.

Я сказав йому про це, і він засміявся.

– Ну, тоді вітаю. Сьогодні йдемо до «Марселя», ти пригощаєш.

А тут засміявся вже я. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь відчував таку чисту радість. Я мусив подзвонити комусь іще, тож набрав містера Герріґена, котрий відповів по своєму луддитському стаціонарному телефону.

– Містере Герріґен, дякую за листівку! І дякую за білет! Я…

– Ти дзвониш із того свого ґаджета? – спитав він. – Мабуть, так, бо я тебе ледве чую. Ти наче десь на іншому боці Місяця.

– Містере Герріґен, я виграв великий приз! Три тисячі доларів! Дуже вам дякую!

Запала тиша, але не така довга, як батькова, а коли він знову заговорив, то не перепитував, чи я не помилився. Не сумнівався в мені.

– Тобі поталанило, – сказав він. – Вітаю.

– Дякую!

– Прошу, але дякувати не обов’язково. Я їх купую рулонами. Розсилаю друзям і діловим знайомим як таку собі… гм… візитку, можна сказати. І так уже багато років. Один з них рано чи пізно мав виграти.

– Тато змусить мене покласти більшу частину до банку. Думаю, що це правильно. Фонд на коледж добряче виросте.

– Якщо хочеш, дай їх мені, – сказав Герріґен. – Дозволь їх для тебе інвестувати. Думаю, що можу гарантувати кращий прибуток, ніж банківський відсоток. – А тоді додав уже більше для себе, ніж для мене: – Щось дуже безпечне. Цей рік для ринку буде не дуже добрим. На обрії вже видно хмари.

– Аякже! – Я подумав ще раз. – Ну, майже напевне. Треба поговорити з татом.

– Звісно. Так і слід. Скажи, що я також готовий гарантувати базову суму. Ти сьогодні ще приходиш читати? Чи відкладеш цю справу, коли вже став заможною людиною?

– Аякже, мені тільки треба повернутися додому раніше за тата. Ми вечеряємо в ресторані. – Я помовчав. – Хочете піти з нами?

– Не сьогодні, – сказав він не вагаючись. – Знаєш, ти міг би взяти й розказати мені про все особисто, коли вже все одно приходиш. Але тобі дуже подобається той твій ґаджет, так? – Він не чекав відповіді – вона була йому не потрібна. – Що скажеш про ідею інвестувати твоє неочікуване щастячко в акції «Еппл»? Думаю, вони в майбутньому стануть доволі успішними. Люди кажуть, цей айфон поховає блекбері. Уяви собі телефон, який копає могилу іншому. Коротше, не відповідай зараз, а спочатку обговори все з батьком.

– Так і зроблю, – сказав я. – Я скоро прийду. Прибіжу.

– Молодість – прекрасна пора, – сказав містер Герріґен. – Шкода, що вона марнується на дітей.

– Га?

– Багато хто казав таке, але Шоу висловив найкраще. Не зважай. Аякже, біжи. Біжи, наче тебе жене привид Дікенса, бо саме його книжка на нас і чекає.

* * *

Я пробіг чотириста метрів до будинку містера Герріґена, а назад ішов поволі, і дорогою мені сяйнула ідея. Спосіб віддячити йому, хоч він і сказав, що подяка не обов’язкова. За нашою шикарною вечерею в «Марселі» того вечора я розповів татові про те, як містер Герріґен запропонував інвестувати мій негаданий виграш, а також про ідею того, яким подарунком віддячити. Я думав, що тато сумніватиметься, і не помилився.

– Я абсолютно не проти того, щоб він інвестував гроші. Щодо твоєї ідеї… ти ж знаєш, що він думає про такі речі. Він не просто найбагатший у Гарлоу – та що там, в усьому Мейні, – але також єдиний, хто не дивиться телевізор.

– У нього є ліфт, – сказав я. – І він ним користується.

– Користується, бо мусить. – Тоді тато усміхнувся: – Але це твої гроші, і якщо тобі хочеться витратити двадцять відсотків із них саме так, я не заборонятиму. Коли він відмовиться, можеш віддати мені.

– Ти справді думаєш, що він відмовиться?

– Так.

– Тату, а чому він узагалі сюди переїхав? Ну, ми ж просто маленьке містечко. Ми ніде.

– Якби ж я знав. Спитай його якось. А зараз – як щодо десерту, марнотрате мій?

* * *

Десь через місяць я підніс містерові Герріґену новий айфон. Я не пакував його – і тому, що не було ніякого свята, і тому, що знав, як йому подобається – без мішури та брязкалець.

Він з видимим здивуванням перевернув