Читати книгу - "Дракула"

скористався б нею – замість того, щоб вирушати у цю непевну нічну подорож. Коляска зі значною швидкістю мчала навпростець, потім ми зробили повний поворот і поїхали якоюсь іншою прямою дорогою. Мені здалося, що ми просто кружляємо на одному місці, тож я підмітив місце, яке впадало в око, і, побачивши його вдруге, переконався, що мав рацію. Звичайно ж, можна було спитати у візника, що все це означало, але, чесно кажучи, я побоявся це робити, бо в моєму становищі будь-який протест нічогісінько не дав би, якщо незнайомець справді задумав з якоюсь метою відтягнути час. Проте у мене почало виникати бажання дізнатися, котра година; я чиркнув сірником, і його полум’я вихопило з темряви мій годинник: до півночі залишалося кілька хвилин. Мене наче підкинуло – мабуть тому, що звичні забобони стосовно півночі були підсилені моїми недавніми враженнями. З моторошним почуттям непевності я очікував, що буде далі.

Раптом на якомусь сільському обійсті завив собака – довго і несамовито, наче від страху. По тому виття підхопив інший собака, потім – ще й ще інший, доки вітер, легенький подих якого став відчуватися з боку перевалу, не приніс із собою несамовите виття, котре, здавалося, доносилося буквально звідусіль, куди тільки могла сягнути крізь морок ночі перелякана уява. Із першими звуками завивання коні запручалися і стали дибки, але візник сказав їм щось заспокійливе, і вони вгамувалися, але не переставали тремтіти і пітніти, наче їх щось налякало, і вони понесли. Потім, здалеку, з гір по обидва боки нас, долинуло гучніше і пронизливіше виття – то вили вовки. Цей звук справив однакове враження як на мене, так і на коней: мені захотілося вискочити з коляски і накивати п’ятами, а коні знову стали дибки і очманіло кинулися уперед; візникові довелося скористатися усією своєю неабиякою силою, щоб стримати їх. Проте за декілька хвилин мої вуха призвичаїлися до цього звуку, а коні заспокоїлися настільки, що візник виліз із коляски і став поруч з ними. Він гладив і заспокоював їх, шепочучи щось у їхні вуха. Мені розповідали, що так чинять приборкувачі коней. Візникові це вдалося напрочуд добре, бо під впливом його умовлянь тварини знову стали цілком смирними, хоч і продовжували тремтіти. Після цього він знову усівся на візок і, змахнувши віжками, пустив коней швидким алюром. Цього разу, доїхавши до протилежного кінця перевалу, ми раптово з’їхали на вузьку колію, що вела різко праворуч.

Незабаром нас обступили дерева, котрі у деяких місцях змикалися у вигляді арки над дорогою, і ми їхали наче через тунель; і знову нас зухвало супроводжували похмурі скелі, що височіли з обох боків. Хоч ми й були в затишку, проте чули, як посилювався вітер, бо він то стогнав, то завивав серед скель, а над нами скрипіло гілляччя. Ставало дедалі холодніше і холодніше; пішла сніжна крупа, і незабаром і ми, і все довкола вкрилося білою ковдрою. Пориви вітру все ще доносили гавкіт собак, але він ставав дедалі слабшим у міру нашого просування уперед. Однак виття вовків помітно наблизилося; здавалося, що вони поступово оточували нас з усіх боків. Я відчув неймовірний жах, нажахані були й коні, але візник поводився абсолютно спокійно. Він крутив головою ліворуч і праворуч, але я нічого не міг розгледіти у темряві.

Раптом ліворуч я побачив слабке мерехтіння голубуватого вогника. Візник побачив його водночас зі мною; він негайно зупинив коней, зіскочив на землю і зник у темряві. Я не знав, що робити, тим більше, що вовче завивання наближалося; але поки я роздумував, візник повернувся, не промовивши ані слова, зайняв своє місце, і ми продовжили нашу подорож. Мабуть, я трохи задрімав, і надалі цей випадок мені просто снився, бо, здавалося, він повторювався безконечну кількість разів; тепер же все це нагадує мені якесь жахливе страхіття. Одного разу вогник з’явився так близько від дороги, що навіть у темряві, яка нас оточувала, я міг спостерігати за рухами візника. Він швидко пішов туди, де виник голубий вогник – вочевидь, він був таким слабким, що навіть не міг освітити місце навколо себе, – і, зібравши декілька каменів, витворив із них якийсь предмет. Іншим разом стався дивний оптичний ефект: коли візник став межи мною і полум’ям, то він не застував його, бо я бачив його примарну постать. Це спантеличило мене, але оскільки цей ефект тривав лише якусь мить, то я вирішив, що мене ввели в оману мої очі, котрі перенапружилися, коли я вдивлявся у темряву. Потім на деякий час голубі вогники зникли, і ми мчали вперед крізь нічний морок, а навколо нас завивали вовки, наче коло, яким вони нас оточили, рухалося слідом за нами.

І ось одного разу сталося так, що візник відійшов від дороги далі, ніж зазвичай, і за його відсутності коні почали тремтіти сильно як ніколи, а потім з переляку стали хрипіти і пронизливо іржати. Я не бачив для цього жодної причини, бо виття вовків зовсім припинилося; але саме в ту мить місяць, що пропливав між чорними хмарами, з’явився над зубчастим краєм вкритої соснами скелі, що нависала над нами, і у його світлі я побачив, що ми оточені колом вовків – з білими кликами, звисаючими з пащ червоними язиками, довгими, м’язистими лапами та кошлатою шерстю. Вони виглядали стократ страшніше, коли серед них запанувала тиша, аніж тоді, коли вили. Особисто я відчув, що заціпенів від жаху, це був наче якийсь параліч. Тільки залишившись наодинці з таким страхіттям, можна збагнути, що воно таке насправді.

Ураз усі вовки завили, наче місячне сяйво справило на них якийсь особливий ефект. Коні сіпалися туди-сюди і ставали дибки, вони безпорадно поглядали на усі боки, закочуючи очі так, що, здавалося, вони ось-ось вискочать з орбіт. Але з усіх боків коней оточувало живе кільце страху, і вони змушені були залишатися в його межах. Я став гукати кучера, бо мені здалося, що наш єдиний шанс полягав у тому, щоб прорвати вовчу облогу і якось полегшити його повернення. Я почав кричати і гепати по колясці, сподіваючись шумом відстрахати вовків із цього боку і таким чином забезпечити йому можливість підійти до нас. Не знаю, звідки він прийшов, але раптом я почув його голос, який прозвучав тоном владного наказу; обернувшись на цей звук, я побачив, що візник стоїть на дорозі. Він змахнув своїми довгими руками, наче відмітаючи якусь уявну перешкоду, – і вовки відступили, потім вони відступили ще далі. Саме тієї миті місяць вкрила