Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але дівчина не чекала. Вона обернулася і, незважаючи на біль, що пронизував спину, гарячку, голод і спрагу, від яких нестерпно пекло все всередині, кинулася навтіки, до рятівних кущів колючої малини й глоду, низького підліска, за яким можна сховатися й загубитися в лісовій гущавині.
Нарешті Рута зупинилася. Вона вже не пам'ятала, скільки часу йшла. Добре було, що хоч не збилася з дороги, бо… не було в неї ніякої дороги! Вона йшла навмання, то втрачаючи ледь помітну стежку, то знову знаходячи її.
Почало сутеніти, коли просто перед дівчиною розкинулася широка ріка. Лише зупинившись і перевівши подих, Рута збагнула, що лишилася тут в лісі геть одна. Ніхто вже її не наздоганяє, нікому до неї немає жодного діла. І вона, проживши в місті все своє недовге життя, нарешті усвідомила, що її оточували самі лише віковічні дуби та зарості сухого верболозу. Вода відбивалася сталлю від неба, що нахмарилося надвечір. Жодного подиху вітру, жодного звуку, який міг би повернути її до життя, даруючи хоч примарну надію.
Сутінки насувалися дуже швидко, а ще швидше робилося холодно. Тут, на березі ріки, Рута раптом знайшла для себе вихід. Миттєво й безболісно. І краще, ніж помирати від гарячки, із голоду, замерзати чи бути з'їденою диким звіром! Вона повільно, ніби упиваючись своєю новою думкою, попрямувала до води. Зараз її муки скінчаться – не буде більше ні страху, ні почуття провини. Усі рани – і нанесені різками, і словами людей – водночас загояться. А Господь Бог пришле до неї свого ангелика й візьме її до себе, на небеса…
Не розбираючи дороги й не дивлячись собі під ноги, Рута побрела до річки. Вона вже майже відчувала на собі дотик янгольських крил, як її нога заплуталася в чомусь і хруснула. Несподіваний біль примусив її голосно зойкнути й повалитися на високу суху траву. Рута помітила, що в тій траві лежав череп коня, за який нога й перечепилася. Кінцівкою вдалося поворушити, але було страшенно боляче, тож усі уявні ангелики розчинилися в повітрі… От лихо, як тепер із підвернутою ногою доповзти до води? Зробивши над собою зусилля, вона підвелася, але цього разу роздивилася навколо. Просто в двох кроках від неї ріс старезний дуб, на якому розвішені були черепи тварин – косуль, кабанів, коней, а на корі виднілося грубо витесане обличчя якогось прадавнього божества. Під деревом був вимощений вівтар, на якому стояв глечик, повний молока. Забувши про біль і утому, юнка кинулася до того молока, жадібно припадаючи вустами до мальованого глека. Молоко було ще свіжим, певно, ранішнім. Шкода, що не парним, яке вона пила в отця Никодима й Оленки, – промайнуло в неї в голові, і Рута раптом згадала, що зовсім нещодавно збиралася покінчити зі своїм життям. На повний живіт ця думка не видавалася вже такою пречудовою. Але сутінки майже згустилися, десь далеко почулося завивання чи то вовків, чи то собак, і по тілу ніби пробігли дрібні мурашки.
Не встигла Рута як слід злякатися, як тихий шелест трави примусив її обернутися. Біля неї стояв височезний сивий дідуган, із довгим волоссям і бородою до пояса, і уважно дивився на неї своїми вицвілими від часу очима.
Був день Божий, неділя. Люди висипали з церкви і раділи весняному сонцю, першим його променям. Хтось із чоловіків одразу подався до корчми, а дехто вийняв із торбинки сховане про запас. Такої днини й випити не гріх, повторювали мужчини, адже день нарешті нагнав ніч, і сонячний диск Ярила тепер довше сяятиме на небосхилі. Із такої нагоди діти та незаміжні дівчата зібралися гуртом на все ще вкритій де-не-де снігом галявині, готуючись водити танки й заспівувати веснянки.
Цього дня до головних воріт Чернігова під'їхала бричка. Дверцята відчинилися, і з неї вийшов молодик, років двадцяти-двадцяти п'яти. Важко було сказати точніше, бо юнак був убраний у чудернацьку одежу яскраво-синіх кольорів, яку тут носили хіба що заїжджі іноземці, мав вибілене обличчя й напомаджене русяве волосся, стягнене ззаду в кінський хвіст. При боці була причеплена шпага в дорого оздоблених піхвах та з розкішною перев'яззю. Голову прикрашав шкіряний крислатий капелюх із довжелезним білим пером, а у вусі сріблясто виблискувала сережка.
У натовпі зашепотілися. Усі гадали, що ж то за панич, аж доки не побачили стару Варвару, няньку паненят Чернецьких, яка чимдуж поспішала до брички, відбиваючи поклони та цілуючи руки новоприбулого, і лише тоді збагнули, що то Олесь Чернецький повернувся з західних країв, де вчився заморської грамоти.
«Житіє», «Апостол» – церковні книги, по яким у XVII ст. навчали читати.
Повернутися
Hoc est miraculum (лат.) – це диво.
Повернутися
Аккерман – сучасний Білгород-Дністровський, у XVII ст. арена бойових дій між турками й козаками.
Повернутися
У XVII сторіччі шляхтичі досі використовували лук і стріли для забавок та підкреслення свого шляхетного походження від прадавніх сарматських воїнів-кочівників.
Повернутися
Лєчець – застріле означення професійного лікаря.
Повернутися
Симеон Полоцький, зі збірки «Вертиград многоцвітний».
Повернутися
Даждьбожий Великдень – свято слов'янського Бога світла, сонця й родючості Даждьбога (Дажбога), 17 березня за старим стилем, предтеча весни.
Повернутися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням», після закриття браузера.
