Читати книгу - "Сердечна терапія"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 66
Перейти на сторінку:
шопінг! Наче у мене немає дозволу на користування його кредитною карткою?! Його цікавить, чи йому вечеряти самому і чи скоро я буду! Ненавиджу гада! Я йому помщуся! Він у мене запам’ятає свої романтичні сюсі-пусі з Сонею! Уявляєте, вони спілкуються вже місяць, а вона досі не надіслала йому своєї свіжої фотки! Корова кривонога! Вона каже, що не вміє причепити до листа фото! Хто ж цього в наш час не вміє?! Було б бажання! Якби ви знали, чого мені вартує не написати їй усе, що я з цього приводу думаю! Але... тоді ж я буду скрізь винна, а вона — нещасна жертва. І от я розповідаю йому казки про те, як дядя Вася закінчив у багнюці, покинувши тітку Нелю, матір моєї подруги... Шахерезада, блін! — Антоніна спересердя гупнула кулаком у двері комірчини, що були поруч із вішаком.

Раптом сценарій зустрічі несподівано виходить з-під контролю. Білі двері до комірчини рвучко відчиняються, мало не збивши з ніг відвідувачку, і до кабінету майже влітає миловида, але схвильована жінка років тридцяти у розстібнутому білому халаті. Вона навіть не перепрошує, що штурхнула дверима Антоніну, на мить завмирає, гнівно та зацікавлено роздивляючись її, потім кидає оком на Яну, яка сидить спиною до вікна з шаликом на плечах, але від несподіванки теж підхоплюється.

Першою оговтується Антоніна:

— Що це за білий привид живе у вас у комірчині, Яно?! — звертається вона до хазяйки кабінету. — І чого б я так витріщалася? — запитала у нової дійової особи.

— Та ось дивлюся, кому ж це життя не миле, хоч удавися, кому це гірше за всіх? — відповідає молода жінка із виклично піднятою головою та рівним станом і робить перед собою жест рукою, схожий на великий знак питання.

Антоніна спалахує — ця пришелепувата чула їхню розмову, точніше, її монолог. Оце так сходила виговоритися наодинці! Вона знову дивиться на Яну, але вже з докором: нічого собі кабінетик психотерапії, а як же таємниця сповіді? Яна розгублено мовчить, підсвідомо чи свідомо даючи ситуації розвиватися.

— Ти не дуже собі дозволяй, у мене син твого віку! Мала б уже знати, що підслуховувати огидно, ти ж не наївна дитина.

— Звісно. Не наївна. І не дитина. Я тут працюю у вечірню зміну. Після того як відстою день на базарі та натягаюся ящиків із овочами за будь-якої погоди. А ввечері мию тут сходи та коридори і допомагаю черговій виховательці вкладати дітей цілодобової групи. Потім, з дозволу директорки, і сама вкладаюся спати на одному з вільних дитячих ліжок. Перевдягаюся в цій комірчині, де — також із дозволу директорки — я тримаю свої речі і речі моєї доньки, яка навчається в школі-інтернаті.

Антоніна та Яна дивляться на жінку, мов паралізовані.

— Ну-ну. Звісно, мати-одиначка, нездатна піклуватися про дитину, буде мене вчити життя. Це ваша колега, Яно? І я мушу це вислуховувати?! — все ж таки реагує Антоніна.

— Ні, ви не кривіть губи, дамочко, дитина не в інтернаті, де починають свій проблемний шлях знедолені діти сумнівних батьків. Вона в республіканській балетній школі-інтернаті, що одна така є в столиці, і приймає на навчання особливо обдарованих дітей.

Вираз обличчя Антоніни з презирливо-незадоволеного змінюється на скептично-зацікавлений, а «гостя» продовжує:

— Ми переїхали з чоловіком і Стасею до Києва, щоб віддати малу в омріяну спеціалізовану балетну школу, але тут напоролися на авантюрну будівельну компанію. Вклали всі гроші, отримані за нашу квартиру вдома, в однокімнатну в новобудові, яка тепер так і залишиться на рівні котловану. Ми думали дочекатися здачі будинку, перечекати рік-два на квартирі — не ледачі, грошей би заробили, у столиці важко померти з голоду, лишень не лінуйся! Але ця історія з будівельною компанією геть підкосила чоловіка. Він почав лікувати депресію горілкою, однак не закінчив — одного вечора потрапив під колеса маршрутки...

Жінка стояла, засунувши руки в кишені білого халата, і говорила вже не гнівно, а навдивовижу спокійно, здалеку дивлячись у нічне вікно.

Антоніна по останніх словах прикрила рота долонею і завмерла, а Яна дужче закуталася у свою шаль і притулилася плечем до стіни.

— Залишившись без чоловіка, без даху над головою, з дитиною, яку тільки-но влаштували в балетну школу, я ж мала всі шанси заскиглити, спитися, просто зламатися, так чи не так? Жити ніде, вертатися нікуди, чоловік знайшов для себе легкий вихід, прости його, Господи... Кому ми потрібні? Мабуть, лише відповідальність за дитину, яка й так настраждалася на початку свого життя, втримала мене. І замість того, щоб скиглити та скаржитися, битися головою об стінку, я заприсяглася вижити, вистояти, довести, що я можу, і допомогти дитині не зневіритися, а йти вперед шляхом, який ми колись обрали на сімейній нараді.

Жінка замовкла, ще якусь мить дивилася у вікно, потім глянула на Яну й озирнулася на Антоніну. В її очах промайнуло розгублене здивування: невже вона дійсно все це розповіла геть незнайомим жінкам, та ще й наче наводила себе як приклад?.. Вона раптом знітилася й гіркувато посміхнулася:

— Ви не ображайтесь, будь ласка. І не думайте, що це я себе нахвалюю. Пробачте, що так увірвалася. Я зайшла тихенько з коридору перевдягнутися, там є ще одні двері. Зазвичай у цей час тут уже нікого немає, та й заслухалась вашим монологом, надто вже ви голосно скаржились на життя. Але, як казала моя бабця, не бачили ви смаженого вовка! Навіть я думаю, що нам із донькою не гірше за всіх, принаймні при здоров’ї, а хіба мало людей лежить по лікарнях без надії вижити? Ото ж... Звісно, і вам не позаздриш, можна поспівчувати, але, як кажуть, «кому суп рідкий, а кому перли дрібнуваті», пробачте вже... Піду я, в мене ще роботи й роботи. Вибачте. Вирвалось. Власне, у мене теж друзів тут немає, нема з ким... та то таке, — жінка махнула рукою і рушила до виходу.

— Та хоч скажіть, як вас звати, — здивована швидкоплинністю подій, спитала Антоніна.

— Олександра. Вибачте ще раз! — відповіла молода жінка. — А у вас тут дуже гарні вироби, мала б час, ходила б до вашого гуртка, я теж дещо вмію, — всміхнулася вона до Яни, — непогано шию, наприклад, костюми різні робила доньці для виступів, собі одяг, з бісером граюся, може, ще б чогось навчилася.

— Заходьте, буду рада. Просто так заходьте, на чай, — відповіла з усмішкою Яна. Антоніна мовчки

1 ... 4 5 6 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сердечна терапія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сердечна терапія"