Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 5

Після претензій щодо гірчиці Богдан нічого не відповів своєму стажеру.

Він зрозумів, що якщо розкриє рота, то висловиться дуже і дуже нецензурно, і на спробі налагодити стосунки з Мирославом доведеться поставити крапку. Але навіть пославши спроби до біса, залишалася репутація. Брат усі вуха продзижчав про те, як важливо думати про сказане, зроблене, навіть думки свої фільтрувати.

Облаяти хлопця, який став його стажером тридцять хвилин тому, не найкраще рішення на цьому тижні.

Богдан навіть знайшов у собі сили посміхнутися цьому маленькому гівнюку без елементарних манер.

Але в мерію пішов один, не чекаючи на Мирослава.

Він із мстивим задоволенням побачив, що Мирославу довелося прискорити свій – неквапливий і розкутий – хід, щоб встигнути в ліфт. Ну а в самій кабінці, де їх не бачила жодна жива душа, Богдан надумав втілити другу частину плану з виховання стажера. Мало хто знав на роботі, яким він міг бути іноді. І бував. Не дарма ж він, чорт забирай, Близнюки по гороскопу. Дуальність натури, щось таке. Богдан міг бути доброзичливим і поступливим, але, якщо вивести його з себе, чекай велику біду на голову.

Мирослав проскочив у кабінку, в одній руці він тримав і каву, і недоїдений хот-дог, широко розставивши пальці.

Щойно дверцята зачинилися, Богдан ступив до Мирослава і сперся об стіну рукою праворуч від його голови.

— Тепер давай дещо прояснимо, — заговорив він, помітивши, що незворушність співрозмовника дала тріщину. Мирослав утиснувся у стінку, але погляд не відвів. — Я не дозволю тобі зі мною так розмовляти, зрозуміло? Я тобі не якийсь довбаний одноліток в універі. Якщо ти не в змозі відрізнити одне від одного, то, боюсь, успіху в житті не досягнеш. Ти будеш зі мною ввічливим і робитимеш те, що я прошу, нічого більше. А якщо не зможеш, то вилетиш звідси як пробка з пляшки, і я подбаю, щоб усі твої потенційні роботодавці в найближчі п’ять років отримали огидні рекомендації з моїм підписом про те, що ти з себе представляєш. 

Закінчивши спіч, Богдан перейшов у режим добряка.

Він широко посміхнувся і — не зміг відмовити собі в задоволенні —поправив комір чорної куртки Мирослава.

— Як вважаєш, домовимося ми чи ні?

Мирослав виразно ковтнув слину. Тоді Богдан і зрозумів, що перейшов межу дружньої дистанції…

Мабуть, у запалі емоцій не помітив цього. І тепер, тільки-но злість повністю відступила, він відчув близькість хлопця, майже вже чоловіка, всіма своїми рецепторами. Дихання Мирослава осідало на його губах, поки Богдан розглядав обличчя хлопця в найдрібніших деталях (бери – вії рахуй) і принюхувався до його запаху. За деревним парфумом ховався його особистий аромат: який можна було розрізнити, провівши носом по улоговині між ключицями. І як же Богданові захотілося це зробити прямо зараз…

«І позов за домагання до хлопця з дитбудинку поставить хрест на твоїй кар'єрі», — зупинив його внутрішній критик.

Мить божевілля пройшла, Богдан відступив, втиснувшись в стіну.

Мовчки він крив себе останніми словами. Треба ж було так облажатись.

Підійшов занадто близько, порушив його особистий простір і сам постраждав.

Якщо Мирослав трохи докрутить історію і розкаже про неї комусь, або виставить як напад, Богданові кінець. Йому залишалося сподіватися на дві речі. По-перше, що Мирослав не захоче злити його, адже погроза гидотних рекомендацій була реальною. По-друге, можливо, він навіть не помітив жодної сексуальної напруги.

Але тільки-но ліфт зупинився, Мирослав розбив одну з його надій. Усе він помітив і сказав:

— Таким ви мені більше подобаєтеся, — криво посміхнувшись.

Чекай, що?..

Богдан ледь не прогавив момент, щоб вийти на своєму поверсі, на обмірковування таємничої фрази Мирослава часу в нього не залишилося. Люди, що поспішали спуститися, обступили кабінку, і Богдан почав обмін рукостисканнями, загубивши хлопця з поля зору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍