Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

— Вперше чую, — відповзаю на інший край ліжка і все ще не втрачаю надії втекти. — Це, мабуть, якась помилка. Ви не ту дівчину схопили. 

— Аліна Валієва? — запитує з легкою посмішкою і розбиває всі мої надії на порятунок. 

— Ні! — випалюю доволі переконливо і підводжусь на ноги. — Я ж кажу, що ви помилилися!

— Та невже? — цей Дамір повільно, наче дикий звір, підводиться на ноги та робить крок у моєму напрямку. — Думаєш, я можу помилятися, дівчинко?

Коли я говорила, що він високий, то і подумати не могла, що настільки. Поруч з ним я наче мураха, чесне слово. 

— Ви себе переоцінюєте, — бурчу і різко завмираю, коли він за один крок опиняється поруч зі мною і доволі болісно хапає за шию. Здається, ігри закінчилися, і мені до божевілля страшно…

— Це ти себе переоцінюєш, — видихає гаряче повітря мені в обличчя. — Твій батько винен мені велику суму грошей і вже кілька днів не виходить на зв'язок. Як думаєш, він примчить рятувати свою єдину доньку, чи залишить тебе у моїх руках?

Я не знаю, що йому відповісти. Реально не знаю. Тато ніколи не розповідав мені, звідки у нього гроші. Займався будівництвом — це все, що я знаю і чого мені вистачає. 

Але зараз на мене дивиться цей монстр і чекає незрозуміло чого. Я боюсь його до божевілля і навіть не сумніваюся, що він може зламати мені шию, навіть не напружуючись.  

Воронов так різко відштовхує мене від себе, що не можу втриматись на ногах і падаю на ліжко. Шия пече і ковтати слину боляче. Дивлюсь на цього покидька знизу вгору і не розумію, звідки така жорстокість.

— Ти будеш сидіти тут до того моменту, поки твій татко не поверне мені все до копійки, а потім ще й відсотки, — заявляє холодно. 

— Це… велика сума? — говорити важко, але я маю знати, у що вляпалася.

— Велика, — кривить губи в усмішці та розглядає мене цим страшним поглядом. — Сумніваюся, що у нього є такі гроші. 

— Що буде, якщо тато не поверне їх вам? — питаю, а голос тремтить. Навіть думати страшно про такий хід подій, а ще я маю знати, чого чекати. 

— Залишу тебе собі, — відповідає, а у мене серце зупиняється в цей момент. — Звісно, твоє тіло не перекриє борг татка, але хоча б щось… перекриє. 

Я хочу кинутись на нього і роздерти обличчя до крові. Бажання настільки сильне, що доводиться самій себе стримувати. Цей чоловік не  кидає слів на вітер. Це я вже зрозуміла. Йому нічого не коштує здерти з мене одяг і зробити все, що на думку спаде. 

Саме тому треба стулити рота і не провокувати його. Я вірю, що тато поверне йому гроші й зовсім скоро я буду вдома. Інших варіантів навіть не розглядаю. Все має бути добре. 

— Мовчиш? — хмикає, наче сам хоче спровокувати. — Все-таки трохи розуму у твоїй голові є. Мовчи, дівчинко. І молись, щоб гроші повернулися до мене. У твого татка три дні, а потім… 

Даміру не треба нічого говорити — я все бачу в його очах. 

— Тато поверне гроші! — кажу твердо. 

— А ти оптимістка, Аліно. Подивимось, чи буде так, як ти думаєш, тому що я песиміст. Нікому не вірю. Навіть собі. 

Воронов йде, гримнувши дверима, а тоді чую, як у замку повертається ключ. Мене замкнули тут і чекають на дії з боку батька. Та чи будуть вони? Я не знаю. 

Вірю, але… боюсь розчаруватись у ньому.