Читати книгу - "Її величність кішка"

вирощувати перші врожаї, що звичайно, притягувало мишей та пацюків, охочих поласувати збіжжям. Тож люди й коти інстинктивно об’єдналися спільним інтересом.

Однак африканський дикий кіт (чиї найдавніші сліди ведуть до Ефіопії) оселився в людських помешканнях лише п’ять тисячоліть тому в Єгипті.

Єгиптяни вважали котів (яких називали «міу» через їхнє нявчання) втіленням Бастет, богині з жіночим тілом і котячою головою. Для них коти були святими: вбивство кота вважали злочином і стинали за це голови. Коли ж кішка помирала, її тіло муміфікували й ховали на спеціально створених для цього цвинтарях.

Коли у 525 році до нашої ери перський король Камбіз II хотів завоювати Єгипет, він дізнався про пошану цієї цивілізації до котів і у нього з’явилась ідея прив’язати живих котів до щитів своїх воїнів. Тому єгипетські солдати не наважились пускати стріли проти котів та були переможені у битві при Пелусії (сучасне Сіді-Бусаїд). Слідом за цією катастрофою перси вбили членів єгипетської аристократії, зруйнували храми та жорстоко розправилися з котами.

Вцілілі коти розповсюдились по світу фінікійськими та гебрейськими торговими кораблями, де вони стали в пригоді завдяки своєму вмінню полювати на пацюків, що допомагало вберегти провізію й канати на борту.

Кошенят, що народжувалися під час цих подорожей, моряки продавали людям у портах. Вони ставали такими ж подарунками, як і ласощі чи квіти для зваблення грецьких жінок. Селяни цінували їх, бо ті служили захистом від гризунів, які збиткували у зерносховищах, також їх використовували для захисту від скорпіонів та змій (коти замінили на цьому посту скунсів, яких безробітними зробив їхній неприємний запах).

Як пасажири торгових караванів коти дістались до Індії, де їм поклонялися через богиню Саті, жінку з котячою головою, згодом до Китаю, де їм віддавали шану через богиню Лі-Шоу. Корейський імператор подарував кота своєму колезі японському імператору Ітідзьо на його тринадцятиліття, відкривши цю країну котячим, де вони швидко увійшли в моду.

Задовго до того коти потрапили у Галлію, в германські землі й Англію разом із римськими завойовниками, бо їх високо цінували легіонери Цезаря (який, своєю чергою, мав на котів фобію).

Позаяк кількість домашніх котів у кожному краї була обмежена, їх не оминуло кровоміство, що потягнуло за собою генетичні мутації. Люди вибирали особливості, які їм подобались, наприклад, форма або колір шерсті чи очей, і виводили місцеві види: перський кіт у Персії, ангорський у Туреччині, сіамський у Таїланді.

Так почалася перша хвиля поширення котів по планеті.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

5.3 одного острова на другий

«Неприємності завжди приходять у найгірший час і в найгірший спосіб», — казала моя матуся.

Хоч вона була дуже розумною особою, та інколи говорила дурниці: шанси на появу проблем однакові як у погані часи, так і в добрі. Просто ми швидше звертаємо на них увагу, коли все довкола вже погано.

Що ж до мене, то коли настає вирішальний момент, я у повній бойовій готовності. Ніч, повний мерехтливий місяць ллє світло на краєвид; виявляється, у мене легке безсоння (я з’їла несвіжу мишу), тож я вийшла на вулицю розім’яти лапи й подихати свіжим повітрям.

Щодо самої проблеми, то йдеться про чергову нічну атаку сили-силенної пацюків. Я кажу «сили-силенної пацюків», але, правду кажучи, це не зовсім правда, двоє поранених котів плавають у річці, нявкаючи від розпачу, а їх переслідують чотири пацюки, зовсім невеличкі.

Отож, проблема цілком піддається вирішенню.

Єдине, що могло непокоїти, то це те, що вони були надзвичайно цілеспрямовані. Коли виснажені коти врешті досягли південного берега, пацюки (які б мали зрозуміти, що вони тут небажані гості) все ще не здавались. Перша двійка дісталась на мій острів.

Ви знаєте мою натуру: вдвічі менші тварини, та ще й без ікол, не вражають мене. Навіть якщо я не дуже смілива, зате грайлива, і для мене ця ситуація стане доброю нагодою позбиткуватися.

Мої маленькі щурики, ви й не підозрюєте, з ким маєте справу.

Я безшумно наближаюся, кігті напоготові, шерсть настовбурчена, щоб здаватися більшою та налякати ворога. Мені на лапу той факт, що перший пацюк, який тільки-но виліз із води, ще мокрий, а отже, шерсть, обтяжена вагою води, сповільнює його рухи. Тож я вбила його єдиним ударом правої лапи з розчепіреними пазурями ще до того, як він встиг щось зробити. Я роздираю йому шию і кладу край його агресії.

Другий пацюк, який видерся на сушу, не здається так легко. Його наче не дуже вразив мій наступ: він нападає на мене, що характерно для дріб’язкової та боязкої натури. Він кусає мене за плече своїми довгими різцями, біль тільки підсилює мою войовничість.

Я скидаю його стрімким рухом, відстрибую назад, розганяюся і атакую його з відкритою пащею. Він робить те саме, ми вгризаємося одне в одного іклами. Тіло до тіла. Кожен старається вгризтися якомога глибше. Смак пацючої крові відчуваю на яснах. Він спрямовує мені в очі рожевий хвіст, наче батіг, я щосили б’ю його чорно-білою лапою в груди, просто в серце: воно вже йому не знадобиться.

Здається, люди застосовують такий прийому під анестезією, щоб рятувати життя. А я виконую його без анестезії — щоб відбирати життя.

Згодом з’являється ще пара пацюків; поглянувши на картину і збагнувши, з ким мають справу, вони відмовляються від своїх намірі та забираються геть.

Я поїдаю серце ворога, добре пережовуючи його кутніми зубами, бо пацюче серце трохи жилувате. Проковтнувши останній шматок, видаю переможну відрижку.

На додачу до всіх благородних якостей, я ще й скромна у святкуванні перемог.

Двоє вцілілих котів зачаровано дивляться на мене. Їм добряче перепало: у них розірвані вуха, закривавлені носи, в одного пошкоджене око, в іншого перебита лапа, їхня шерсть у крові від пацючих укусів. Вони ще тремтять від страху, гарячки та голоду.

Я нявчанням кличу наших служниць. Прибігають дві молоді жінки. Оцінивши ситуацію, вони годують та лікують котів. Поки ті відновлюють сили, я розпитую:

— Що з вами сталося?

— ПАЦЮКИ! — відповідає перший, його збуджені сірі очі наповнює страх.

Як я й підозрювала.

— Де? Коли? Чому?

Другий, більш стриманий кіт відповідає:

— Ми з південної частини Парижа. Коли почалася криза, наших слуг людей убили й через брак їжі нам довелося втекти. Ми потрапили у сплюндрований зовнішній світ. Ми пережили катастрофу завдяки тому, що трималися разом. Та одного дня ми побачили…

Його починає трусити від жаху. Я підбадьорюю його:

— Що?

— … орду пацюків. Вони вбивали безупину, нікого не залишаючи живим на своєму шляху.

Інший поранений