Читати книгу - "Брутальний лікар"

Хоча єдине, що її турбувало найбільше, — чи довго вона тут пробуде й чому. І все!

— Що зі мною сталося?! — невпевнено запитала Віка.

Сергій, котрий мав звичку завжди говорити всю правду, а не так, як у нас люблять — порційно подавати інформацію пацієнтові, а то й приховувати справжній стан речей, — раптом замислився й несподівано для себе промовив:

— З тобою вже все добре. Завтра ми поїдемо додому.

— Разом? — здивовано вирячила очі Вікторія. — Вибачте, але я не можу, я не поїду з вами, поки не зрозумію, хто ви.

— Логічно. Я твій… — Він хотів сказати чоловік, але ж вони не були одружені. — Чоловік, дитину якого ти вчора втратила.

— Дитину?! — Віка ошелешено вибалушила очі на Сергія. — Я була вагітною?

«Дурня якась!» — подумала про себе.

— Дивно, що ти цього не пам’ятаєш, — зовсім засмутився чоловік. — Найкраще буде зателефонувати твоєму синові й попросити його сюди приїхати. Ось, глянь, його польський номер є в моєму телефоні.

І він натиснув набір.

Вагітність?! Яка вагітність, що за фарс?! До того ж цей різкий, швидкий і настирний незнайомець, що називав себе її чоловіком. Свого «екса» вона добре пам’ятала. А цього — ну хоч убий! Усе скидалося на якийсь невдалий жарт. Їй здавалося, що вона в якомусь тупому кіно.

— Привіт, Назік! — по-свояцьки привітався незнайомець. — З мамою вже все добре! Ми на кордоні між Польщею та Німеччиною. Що було? Розповім! Так, пізніше. Тобі немає потреби сюди їхати. Ні, краще ми самі до тебе заїдемо дорогою додому. Бо бач… у мами, на жаль, часткова втрата пам’яті, і це дуже неприємно. Розумієш, вона не пригадує, хто я в її «судьбі», — удавано пожартував і всміхнувся у трубку Сергій. — Ні-ні, в іншому все добре. Уже добре. — Він зміряв її поглядом. — Ага, так! Даю!

Він переклав телефон у протягнуту руку Вікторії.

— Назарчику, як твої справи, синочку? — одразу заторохкотіла вона, відчувши себе ані на йоту не затишніше від того, що мужчина не брехав: вона насправді втратила їхню дитину і свою пам’ять.

— Усе добре, мам! Як ти почуваєшся? Я такий радий, що ти жива-здорова, що ви із Сергієм поїдете додому, — почувся його вже чоловічий баритон. — Не розумію, як сталося, що ти його не пам’ятаєш, але впевнений, що то скоро минеться. Приїжджайте в Краків! Я завтра вас чекатиму. У мене якраз немає лекцій.

— Назарчику, завтра буду в тебе, якщо мене випишуть. Там і поговоримо про все! Цілую.

Розмова скінчилася, і Вікторія віддала чоловікові трубку.

— Ну, що ж?! Я, мабуть, піду куплю тобі щось із одягу, — відповів той і, анічогісінько не роз’яснюючи, рушив з палати. — До вечора, люба!

Отак — і все?! Сухо й різко. Зрештою, жінка його все одно не пам’ятала. Але чи можливо, що вона закохалася в такого брутала?! Щось неймовірне. Не запитав навіть, який її розмір! Віка не переставала дивуватися.

— Ой, я зовсім забув! — раптом у скляних дверях з’явився незнайомий-знайомий чоловік Сергій і поклав їй на ліжко рожеве паперове пуделко6. — Відпочивай поки, я скоро! — і миттю зник.

Вона відкрила презент. Усередині лежало маленьке заварне тістечко — її улюблені ласощі. Воно милувало око на круглій серветочці-витинанці з написом польською «Ptysiе». Очевидно, куплене ним дорогою в Польщу.

У Віки — жодних емоцій, не здригнулася й найменша павутинка в душі.

Наступного ранку її відпустили додому під відповідальність не лише громадянського чоловіка, а найперше — професіонала. Та й насправді місць у клініці всім бракувало. Накололи анестетиків, заспокійливих, які, на її думку, були зайвими, та Сергій наполіг. Дали із собою в дорогу ліки і з усмішкою швиденько розпрощалися.

Коробочка (пол.).

Коробочка (пол.).

Дорога додому

Вони їхали так повільно, як тільки можна на автобані. Хурделиця вже вщухла, і лише снігові замети та гурми машин на заправках і стоянках нагадували про якийсь небачений тут катаклізм напередодні.

Сергій щось безупинно говорив, намагався жартувати й здаватися безтурботним. Вона сиділа поруч і розглядала його обличчя. Він усміхався, раз по разу зиркаючи на неї, та питав:

— Таки не впізнаєш?

— На жаль. Не питай мене щоразу, я почуваюся незручно.

— Так, розумію. Але це все мине.

Вона б і хотіла, щоб швидше скінчилась ота «тимчасова часткова амнезія», як пояснила їй психологиня, котра в клініці намагалася наштовхнути Віку на спогади, допомагаючи пригадати якісь неприємні моменти з її пережитого, що могло бути пов’язане з цим чоловіком — Сергієм. І це, імовірно, саме те, що стримувало її спогади. Але нічого такого недоброго — узагалі ніякого — не пригадувалося. Вікторія нервувала, і в неї починала боліти голова.

— Де ти поклав ті ліки від голови? — запитала, скривившись.

— Усе у твоїй косметичці. Рецепти, виписка… Є?!

— Є. — Вона вичавила з блістера одну білу овальну пігулку й запила її водою.

— Так часто не варто, хіба дуже болить, — зауважив Сергій.

— Нестерпно, — відповіла Вікторія і відвернула погляд у вікно.

— Шви не тягнуть? Оніміння сильне?

— Жартуєш? Звісно, що так! Жахливо почуваюся, наче мене прокрутили крізь сокочавку.

— Це нормально у твоєму стані, котусику. Усе мине.

Він дивився на неї новим поглядом. Сам себе якось зловив на цій думці. Блідість обличчя, глибокі очі зі своїми внутрішніми переживаннями, зосередженістю і недовірою дивилися якось крізь нього, коли вони зустрічалися поглядами під час розмови. Волосся туго затягнене у хвіст, руки складені в замок — «закрита й недоступна для всіх», наче навмисно демонструвала це своєю поведінкою. Йому до болю в грудях хотілося обійняти, палко пригорнути цю жінку. Сергій переживав неймовірну радість від того, що вона жива й здорова, що все обійшлося і він її не втратив. Але Вікторія — така спокійна, холодна, незворушна й відсторонена. Та все одно від того не чужа йому. Кидав на неї раз по разу погляди. Дивився у дзеркало, коли вона опускала сонцезахисний дашок із дзеркальцем, аби себе розгледіти. Не наносила мейкапу, не чепурилася, не чіпала волосся, лише мастила губи ледь рожевим блиском. І байдуже ковзала поглядом по ньому, коли помічала, що чоловік за нею спостерігає. Навіть не всміхалася тієї миті, хоч і не була далеко думками. Він знав, що все те здолає. Жодна жінка ніколи