Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

не можна довіряти його друзям. Ти бачила, які пики?

У цю мить Полло голосно зареготав, проковтнув останні краплі вже занадто теплого «Гайнекена» і пожбурив порожню бляшанку в голову Луконе.

— Гей, ти здурів? Глянь, що накоїв.

Він показав на щось поміж рідкого темного й кучерявого волосся.

— Тобі для цього голова й потрібна!

— …сказав Ейнштейн, — буркнув Луконе, потираючи не зовсім те місце, куди влучила бляшанка.

Мотоцикли були потужними, їхні м’язи також. Полло, Луконе, Гак, Сицилієць, Кролик, Малюк та ще купа інших. Чудернацькі імена, складні історії. Можливо, вони не мали постійної роботи. Декотрі не надто заможні, але всі веселилися та дружили. І цього було досить. До того ж вони обожнювали сваритися, цього ніколи не бракувало. Там, на площі Ячіні, вони сиділи на своїх «Гарлі», на старих «350 Four» із чотирма каталізаторами або ж з класичним «чотири-в-одному», що ревів потужніше. Вимріяні, вичекані й нарешті отримані після виснажливого канючення у батьків. Або ж здобуті жертвами їхніх власних кишень, не без допомоги якого-небудь молодого бовдура, що залишив гаманець у «бардачку» свого «Веспоне» з ненадійним замком, або й гірше — у внутрішній кишені куртки «Henry Lloid», яку так легко обчистити під час шкільної перерви.

Джон Міліус10 був би у захваті від них. Статурні й усміхнені, гострі на язик, з куцопалими руками, покарбованими позначками — спогадами про минулі бійки. Ще більш промовисті позначки — на обличчях тих, кому пощастило менше і хто наразі не має великого бажання усміхатися, не тому, що йому бракує чогось у житті, а просто в роті бракує зубів.

Групка дівчат, менш галасливих, із волоссям, затиснутим маленькими заколками зі стразами або кольоровими гумочками, що флуоресцентно світилися вночі, теревенили неподалік від них. Усміхалися. Майже всі вони втекли з дому, вигадавши, що йдуть спати до подруги, яка також була тут, долучена до спільної брехні.

— Учора було бомбезно з Даріо. Відсвяткували шість місяців, як ми разом.

Ґлорія, дівчина у синіх лосинах та кофтинці того ж кольору з маленькими блакитними сердечками, мило усміхнулася.

«Шість місяців, — подумала Маддалена. — Еге ж, мені й одного вистачило б…» Опустила очі. На білому тлі «Веспи», поряд із чорним квадратним символом «П’яджо», її рукою було написано: «Степе, я тебе обожнюю». Після їхнього першого поцілунку, повертаючись додому, вона хотіла б прокричати це подрузі, але нікого поряд не було, тільки чорний незмивний маркер, залишений, ніби самою долею, на дні її синьо-помаранчевого наплічника «Інвікта».

Отож, її слова залишилися там назавжди. Мадда зітхнула, потім знову віддалася мріям, на які надихнула розповідь подруги.

— Ми з’їли піцу в «Баффетто».

— Та ти що? Я теж там була.

— О котрій годині?

— Ну… була десь одинадцята.

На хвильку зненавиділа ту подругу, що переривала розповідь. От завжди знаходиться хтось чи щось, що перериває твої мрії.

— А, ні, ми на той час уже пішли.

— То ви хочете слухати чи ні?

«Так!» — майже одноголосно злетіло з цих губ, маленьких чи пишних, із дивним ароматом фруктових бальзамів або ж помад, поцуплених у неуважних продавців або в материнських ванних кімнатах, багатших за чимало дрібних магазинчиків косметики.

— Аж ось приходить офіціант і приносить мені величезний букет червоних троянд. Даріо усміхається, а всі дівчата дивляться на мене розчулено й трішки заздрісно.

Вона вже пошкодувала про цю фразу, помітивши довкола себе майже такі ж самі погляди.

— Та ні, не через Даріо, через троянди.

Вони вибухнули дурнуватим хихотінням, що знову їх усіх об’єднало — ось так, запросто. А може, й ні. Утім, це було несуттєво.

— Потім він поцілував мене в губи, узяв мою руку й надів мені ось це.

Вона зняла руку з ребристої ручки «Веспи», заглушка якої була дірявою від частого тертя об мури та від кількох давніх падінь, і показала подругам тоненьку каблучку з маленьким голубим камінцем, що весело відблискував, майже так само, як її закохані очі. Вона була придбана в «Маджі», ювелірній крамничці на Паріолі, яку всі чомусь вважали бюджетною, незважаючи на такі самісінькі ціни, як усюди. Вигуки подиву зустріли появу цієї простої каблучки.

— А потім ми пішли до мене додому й кохалися. Моїх удома не було, і все вийшло казково гарно. Поставила касету «Prefab Sprout»11, я від них шаленію. А потім ми вляглися на терасі під пуховими ковдрами й дивилися на зірки.

— І їх було багато? — Маддалена була безперечно найромантичнішою з групи.

— Надзвичайно багато!

Неподалік — інша версія.

— Ну і що ти робив учора?

Гак. Грудні м’язи великі й широкі, гладкі й рівні, як і решта шкіри. «Куртка авіатора» з нашивкою «USA», позичена в якогось американця, дещо вищого за молодого героя «Кращого стрільця» і безперечно менш кмітливого. Власне, вона так і не повернулася до господаря. Гак. Вічна пов’язка на оці. Довге волосся кучерями, світлішими на кінчиках, яке надало б йому ангельського вигляду, якби не його інфернальна слава.

— Ну ж бо, кажи, що ти робив учора ввечері?

— Нічого. Ми з Ґлорією пішли поїсти до «Баффетто», а потім, оскільки її родаків удома не було, то пішли до неї, позлучалися. Все як завжди, нічого особливого.

Даріо тут-таки запропонував план вечора, що відволік би увагу від учорашнього. Але Гак не відступав.

Непорушний, він сидів верхи на своєму старому «900 Bol d’Or», нещодавно модифікованому, ще швидшому, з бензобаком жовтого кольору, і через це унікальному. Цей мотоцикл наганяв ляку на всіх не так через потужність двигуна, як через міць кулаків того, хто зазвичай був за кермом.

— А чому ви нам не потелефонували?

— Та ми так вийшли, не плануючи, раптово.

— Як дивно, ти майже ніколи нічого не робиш, не плануючи, раптово.

Його тон не віщував нічого доброго. Інші це помітили. Полло та Луконе припинили грати у футбол зім’ятою бляшанкою. Тією самою, яку нещодавно Луконе боднув головою. Вони підійшли, усміхаючись, Малюк глибше затягнувся цигаркою і вишкірився, як він це зазвичай робив, а дим виходив у нього через широкі щілини між зубами зі слабким хрипом, як у дракона. Як у занадто гладкого дракона, щоб якийсь лицар дав собі клопіт убивати його.

— А знаєте, хлопці, у Ґлорії та Даріо вчора були шість місяців, і він вирішив відсвяткувати це сам.

— Неправда.

— Як же ні? Тебе бачили, як ти гамав піцу. А це правда, що ти хочеш відкрити власний бізнес?

—