Читати книжки он-лайн » Жіночий роман 👩💕📚 » Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко

Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"

168
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 81
Перейти на сторінку:

— Ти щаслива з ним? — порушив морозну тишу зимової ночі голос Влада.

Лера зупинилася та повільно озирнулася. Що відповісти на це питання? Уникнути чесної відповіді? Чи зізнатися, що вона теж не змогла забути минуле?

— Чому ти без обручки? — Влад стояв біля машини, поклавши руку на відчинені дверцята.

Шалений стук серця заважав зібрати докупи думки і Лері знадобилося кілька секунд, щоб знайти відповідь. З неба так само сипався лапатий сніг, який робив тишу зимової ночі ще глибшою. Як же хочеться сказати Владу всю правду!

— Забула одягнути, — спокійно промовила дівчина.

— Серйозно? — Влад хмикнув, недовірливо похитавши головою. — Ти ховаєш емоції, але очі тебе видають, Леро. В них немає щасливого блиску. 

— Психолога увімкнув?

— Знання з психології тут не потрібні. Я бачив тебе щасливою. І зараз ти не щаслива. Я завжди казав, що Ігор не вартий тебе.

— А хто вартий? Ти? Ну давай, скажи це! Нагадай як боляче я тобі зробила! Хочеш ще раз вколоти мене цим?

— Ні, Леро. Я просто бачу, що у тебе не все гаразд.

— У мене все гаразд. Краще не буває! Дякую, що підвіз!

Розвернувшись, Лера поспішила до під’їзду. Влад завжди відчував її настрій і знання з психології тут зовсім ні до чого. Але ділитися з ним своїми проблемами дівчина не збиралася. Влад і без того вважає її зрадницею. І Лері було занадто соромно зізнаватися йому в тому, що її життя летить під три чорти. 

— Я тепер знаю де тебе шукати, Леро! — пролунав позаду чіткий голос Влада. — Ми ще зустрінемось.

Сховавшись за дверима під’їзду, Лера зупинилася і перевела подих. З вулиці почувся шум двигуна. Влад поїхав. Він завжди захищав. Оберігав від усього світу. Лера рушила до ліфта, а спогади знову попливли у минуле. 

У сьомому класі заняття в школі проходили на другу зміну і це дуже не подобалося Лері. Особливо взимку. Після уроків доводилося йти додому по темряві. Лера жила неподалік від школи, але тато чи мама завжди забирали її після уроків. А вдень дівчинка ходила сама. Батьки в цей час майже завжди були на роботі. Та й навіщо супроводжувати до школи дитину, якій майже виповнилося дванадцять? До початку уроків залишалося вдосталь часу і Лера не поспішала. Зимовий день був тихим. Після нічного снігопаду температура повітря піднялася до нульової позначки, але м’яка біла ковдра навколо навіть не думала танути. Лера подумала, що сніг буде гарно ліпитися. Перед уроками можна встигнути скатати сніговика разом з Анею і Владом. 

Школа стояла між житловими багатоповерхівками і мала велику територію, огороджену декоративним парканом. Значна частина цієї території являла собою зелену зону з деревами, доріжками та газонами, які зараз були вкриті товстим покривалом снігу. Лера минула маленьку хвіртку в декоративному паркані, яка завжди була відчинена для учнів. І одразу відчула як об плече, прикрите теплою зимовою курткою неприємно вдарилася сніжка.

Лера повернула голову та побачила відомого на всю школу восьмикласника Вітю і його вірного друга Сашка. Вітя був лише на рік старшим за Леру, проте мав високий зріст і міцну статуру. Його оминали всі. Вітя любив чіплятися до однолітків і відрізнявся нечуваним нахабством, за яке ніколи не отримував покарання. Його матір працювала завучем у школі та була подругою директорки. З Вітею дружив лише його однокласник Сашко, який був таким же високим, проте набагато слабшим фізично. Лера вирішила не зупинятися, але хлопці підбігли до неї, перегородивши шлях.

— Давай в сніжки, Яковенко! — примружився Сашко, катаючи зі снігу кульку.

— Які сніжки? Це ж у нас гордість школи! Відмінниця! — Вітя зупинив погляд на обличчі Лери і зневажливо усміхнувся. — Всі вчителі її хвалять! Бісить!

— Дайте пройти, — Лера вже встигла добряче злякатися.

— Пограємо в сніжки і пройдеш! — блиснув очима Вітя. — Інакше не пустимо!

Сашко вже докатав свою кульку зі снігу і жбурнув її прямо в обличчя Лери. Дівчинка встигла повернутися боком і сніжка вдарилася об її рюкзак на спині.

— Чого не граєш, Яковенко? — вигук Віті супроводжувався новою сніжкою, яка неприємно вдарила Леру по плечу. — Лише задачки вмієш розв’язувати?

Лера кинулася тікати. Третя сніжка наздогнала її на бігу, вдаривши по ногах. В теплій куртці та з рюкзаком за спиною бігти було важко. Лера прискорилася, але вже за кілька кроків перечепилася об щось ногою та впала на вкритий пухким снігом газон збоку від доріжки. Позаду почувся веселий хлопчачий сміх. Лера змогла встати лише з третьої спроби. Вітя та Сашко вже кудись подалися, а дівчинка оглянула себе. Сніг налип на куртку і теплі штани, забився в рукави, за комір та навіть в чобітки. До очей підступили сльози образи та переляку. Лера схлипнула і попленталася далі. Зупинившись біля припорошеної снігом ялинки неподалік від входу в школу, дівчинка спробувала обтруситися. Нічого не виходило. Почувши збоку тихі кроки, Лера повернула голову і побачила свого незмінного сусіда по парті. 

— Привіт, Леро! — Влад посміхнувся, зацікавлено оглядаючи її вкритий снігом одяг. — Ого! В кучугури стрибала?

Лера не відповіла і тихо схлипнула. Посмішка одразу зникла з обличчя Влада. Він підійшов до дівчинки, починаючи вправно струшувати з неї сніг.

1 ... 4 5 6 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"