Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Розділ 2-1

Громови продовжують височіти переді мною, обидва широкоплечі, засмаглі, темноволосі. І дуже-дуже схожі. Але не настільки, щоб я не могла їх розрізнити.

— А звідки ти знаєш, що я Марк? — сині очі пильно сканують. Вивчають.

«Тому що я тебе кохаю...»

Але я швидше помру, ніж скажу це вголос. Навіщось відступаю на крок назад і бурмочу:

— Вгадала.

Здається, він не повірив. Та ж хіба це мої проблеми? Анітрохи не мої. А сканувати мене цілком можна і зі спини.

Відвертаюся, роблю вигляд, що поправляю пістолет в отворі паливного бака, хоча він чудово тримається. Чого не можна сказати про мене.

Але ж я дійсно розрізняю братів. От тільки як, цікаво? Я ж не телепат, думки читати не вмію.

Той, хто першим назвав братів Громових клонами, цілком міг би запатентувати це як бренд. Вони не просто схожі, вони максимально ідентичні. І це при тому, що один із братів професійний спортсмен, а другий — «білий комірець». Офісний планктон.

Мартін хоч і не гонщик, але тіло у нього прокачане не гірше, ніж у брата. Чорт, та у них навіть татуювання набиті однаково, вивірені з точністю до міліметра.

Не буду обманювати, ніби я відчуваю, хто з них хто. Це не інтуїція. Хіба що певною мірою.

Усе набагато простіше, я бачу Марк це чи ні.

Напевно, я занадто багато часу присвятила розгляданню його обличчя на постері. Воно закарбувалося в моєму мозку як еталонне зображення. Тепер достатньо подумки накласти риси постерного коханого на обличчя оригіналу, і можна порівнювати. 

У Марка трохи інший розліт брів біля самого перенісся, трохи виразніше прокреслена лінія вилиць, і коли він усміхається, правий куточок його губ підіймається трохи вище.

Можливо, існують ще якісь відмінності в місцях, які брати закрили джинсами. Я такою інформацією не володію.

Бак залитий доверху, вішаю на місце пістолет і закриваю отвір.

— Готово! — кажу і внутрішньо тремчу, уявляючи, що Марк зараз сяде в машину, і я його більше ніколи не побачу. Рот відкривається сам і вимовляє максимально запрошуюче: — Кава? Чай? Сендвічі?

Марк переглядається з Мартіном і згідно киває.

— Кава і сендвічі. Послухай, як тебе...

— Кар... Каріна...

— Каро. А ти не могла б організувати нам із братом душ? Ми поки доштовхали до твоєї заправки мою красуню, з нас зійшло сім потів і налипла вся пилюка, яку ми тільки змогли зібрати дорогою.

— Ми заплатимо, — додає Мартін.

Замислююся буквально на секунду. За гаражем прибудований літній душ для працівників, але навряд чи варто мити там чемпіона світу і його клона, які успадкували мільярди.

— У будинку є гостьова кімната з душем, вона прибрана і замкнена, до того ж в неї окремий вихід на терасу. Можете навіть відпочити, там двоспальне ліжко. Або я принесу розкладачку.

— А що як у твоїй кімнаті... — починає грайливо Марк, але брат його перебиває.

— Звісно, гостьова кімната нам підійде, Каро. Ми тобі дуже вдячні.

— Тоді я принесу рушники. Ідіть за мною, — прямую до будинку, а в самої серце зривається донизу й летить у глибоку прірву.

Добре, що гостьова кімната має окремий вхід, інакше я б сама зірвалася барикадувати двері до своєї кімнати. Точно знаю, якщо Марк побачить себе над моїм ліжком, я помру від сорому.

У гостьовій ванній перевіряю, чи все є в наявності. Видаю хлопцям рушники і зриваюся на біг, щоб встигнути приготувати бутерброди.

Вмикаю гриль, дістаю запечену курячу грудку. Вона вчорашня, але для смачних сендвічів це не перешкода. Ананаси, соус, салатне листя. Я сама не встигла поснідати. І в інший час у мене б уже слинки текли, але зараз я не можу себе змусити з'їсти жодного шматочка.

Збираю величезні триповерхові сендвічі, прогріваю їх у грилі. Кавомашина в режимі готовності — я сама люблю гарячу каву, тому ми чекаємо з нею разом.

Поки сервірую столик на терасі, з гостьової по черзі з'являються Громови — спочатку Мартін, потім Марк. Вони, як і раніше, з оголеними торсами, виходять на терасу і падають на дивани.

Це наша сімейна тераса. Мама постійно твердить батькові, що нам треба розширюватися. Її мрія — готельчик на кілька номерів і ресторан, а не кафе з трьома столиками. Я топлю за автомийку, а тато мінімум за шиномонтаж. В ідеалі — повноцінний автосервіс.

Але поки що є тільки заправка і назва «Чотири колеса».

— Каро, тобі скільки років? — ліниво запитує Марк, розлігшись на дивані.

— Вісімнадцять.

Мартін здивовано піднімає брову і відставляє чашку.

— Справді? Я думав, ти ще школярка.

З гідністю мовчу. Школу я закінчила торік, але так нікуди й не вступила. Бо не можу дозволити батькові віддати за моє навчання гроші, які він збирає на розширення бізнесу.

Сендвічі хлопці приговорили за сміховинний відрізок часу. Тепер повільно і з задоволенням п'ють каву, розтягуючи задоволення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍