Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Глава 2.1

Як же він легко говорить. Усе навчуся робити, а ніби тепер вибір є? Його нема! Вибір без вибору! Бентежне життя! Заганяє в кут, а потім хихоче!

Ось зараз маю вилізти йому на коліна… Так покриваюся багряними плямами від сорому, а він наказує робити «таке» та ще пропалює своїми очима, що зараз чорні від збудження, а усі нерви на обличчі напруженні. Чекає.

Я сідаю йому на коліна, і так як він хоче. Мої тремтячі ноги розставлені в різні сторони, а очі тримаються за бордову краватку. Не знаю, куди подіти руки, але кладе собі на плечі.

Мені неймовірно страшно. Серце калатає, сильно гупає, б'ється об грудну клітину, мов метелик якого посадили до коробки - хоче на волю. Дихання нерівне, а в очатах злегка темніє.

- Не панікуй так, - клади одну руку мені на ногу, а іншою розстібає блузку - на п’ять ґудзиків. Злегка припускає на плечах - ушпиляється на груди, що заховані під кремовим мереживним бюстгальтером. Йому подобається, бо на вуста виплигує усмішка.

- Вибачте, не буду, - тихо мовлю та слідкую за його іншою рукою. Вона повільно лізе до трусиків, мов підкрадається. Водночас ця дія злегка дурманить. Я боюся, але всередині з'являється пожежа, яка хоче, щоб її погасили - збудження.

Підступне тіло. Хоче, бажає, воліє, жадає… А мозок горланить, що стаю повією. Він кричить на мене, але хотінню важко опиратися. Оп'яніння пульсує у кожній клітинці організму.

Це не дивно - дівчина велика, а до всього опиняються в досвідчених чоловічих руках, які знають, що робити.

- Звертайся до мене на "ти", - кладе пальці на тонку тканину білизни в та гладить зверху. Смикаюся, а нервами валить  клубками струм.

- Спокійно, - продовжує пестити, а інша рука заривається у моє підкручене світле волосся. Він його перебирає в руках. Розглядає, але не забуває ніжити між ногами.

Я не знаю, що зі мною відбувається. Думки зникають. Зараз Тільки хвилюють його пальці…

- Уже не страшно? - питає Олександр.

Мовчу. Дивлюся на нього, а йому видно набридає так бавитися та він повільно відсуває білизну у сторону, яка ховає за собою тягучу вологу…

І цієї миті перед очима виринають картини, які нагадують мені чого я сиджу на колінах у цього бізнесмена та віддаюся йому за брудні кошти.

***
Перше жовтня. Воно закарбовується у моїй пам'яті не тільки поганою погодою, яка змушує одягатися тепліше та кривитися від пронизливого вітру, а гірким розчаруванням, яке доповнюю несолодкою, але гарячою кавою, що зараз потрапляє до рота та обпікає язик, горло, стравохід…

Вона до біса несмачна. Хочеться її виплюнути, але п’ю. Заливаю у себе та згадую дурну співбесіду, що завершилася годину тому та дала мені добрячого копняка.

Я дуже хотіла ту роботу. Так бажала, що коли відправляла резюме в компанію, то ладна була згадати та написати всі свої досягнення та позитивні риси.

Гадала навіть вткнути грамоту, що зайняла на обласній олімпіаді з математики призове місце, а у розділі хобі вказати, що вишиваю не тільки звичайним хрестиком, а навіть болгарським, і між цими заняттями випікаю запашні сінабони, від яких зносить дах моїй подрузі Діані.

На щастя, до такого не дійшло, бо вистачило й адекватної інформації про мене - закінчила університет із червоним дипломом, досконало володію англійською мовою та на середньому рівні знаю німецьку.

Гадала, що цього достатньо, щоб отримати гідну роботу, але не на моїй вулиці щастя щебече.

Немолода брюнетка в масивних окулярах та зі зачіскою "черепашка" віддала моє резюме та сказала, імітуючи жаль:

- У вас чудова освіта, а знання мов, то велика перевага, але маємо вам відмовити.

- Чому? - згадала тоді вельми логічне запитання.

- У вас нема досвіду роботи, а без нього ми не можемо вас взяти на цю посаду.

Досвіт роботи. Вони серйозно? Звідки мені його взяти? Я щойно закінчила університет? Чи треба було вказати, що я працювала баристою на чверть ставки, аби не так скрутно жилося на одну стипендію? Божевільний будинок!

Йду, п'ю блювотну каву та злюся. Ну чому так? Я ж наче не дурна дівка, мізки шурупають, можу проявляти креативність, винахідливість, а вони - досвід роботи. Ось візьміть мене та буде досвід!

Ой… Та нічого не дасть! Зупиняюся. Повертаю голову. Поряд стоїть пошарпаний сміттєвий бак. Жбурляю у нього порожній паперовий стаканчик та далі йду.

Цокаю підборами осінніх чобітків, які сьогодні витягнула зі шафи, а шию глибше занурюю в пальто, щоб льодяний вітер, який нині дує в обличчя та перекидає моє волосся в різні сторони, не торкався цієї ніжної частини тіла - не хочу завтра прокинутися з ангіною. Притому нема зайвих коштів на лікування.

Значить відправлю резюме в іншу компанію. Все ж таким на одній світ не сходиться клином. Але осад залишається.

Випускаю повітря та йду додому. Минаю парк та прямую вузенькою вуличкою до свого будинку. Подумки вже сиджу у своїй маленькій квартирі, загортаюся у теплий червоний коцик та читаю якусь книгу, щоб випасти на деякий час із реальності та зануритися в паралельний світ.

Уже маю звертати ліворуч, але мене зупиняють два кремезні молодики та дощик, який починає ляпотіти зі сірих хмар, що покривають небо тугим пластом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍