Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

А як саме – вирішить уже доля. Я на старосту аж ніяк не повпливаю, проте його син достатньо дорослий, аби робити самостійні рішення. Зрештою, причин піддаватися волі батька у нього немає. Хоча сваритися з паном Устимом теж не надто хочеться: таки майбутній родич, та й не остання людина в Мефесі. Залишалося лише сподіватися, що на людях виказувати своє невдоволення той не стане.

Мої приготування розпочалися задовго до початку свята. Цього вечора хотілося виглядати для свого коханого якнайкраще. Біла легка довга сукня, підперезана широким чорним шкіряним поясом, була єдиним святковим елементом у моєму скромному гардеробі. Батько подарував минулого року на мій день народження, але помер перш ніж мені довелося її вдягти.

- Настав твій зірковий час! – промовила пошепки захопленим тоном.

Тканина на тілі, майже, не відчувалася. Легка й невагома, приємна на дотик. Вона, здавалося, була виготовлена чи то з ніжної пелени хмаринки, чи то з витончених квіткових пелюсток. Неймовірна краса! Вбрання загалом не нагадувало тутешню моду, воно відрізнялося особливою витонченою простотою, стилем пошиття. Батько, однозначно, мав хороший смак.

Золоте волосся уквітчала польовими квітами й розпустила спадати по плечах, очі підвела маленькими вуглинками, а губи – соком ягід.

Щойно з вулиці долинула весела музика – ознака початку урочистості – хутко зачинила хатину, змусивши Зену – мою сову – її стерегти. А сама пошкандибала до центру поселення, де мефесці вже розпалили величезне вогнище. Світло від його полум‘я було таким яскравим, що виднілося навіть тут, з краєчка лісу.

Захоплена приємним хвилюванням, я довго не наважувалася зійти на центральну стежку. Але дивний шурхіт між дерев злякав мене, змусивши пришвидшити ходу.

Люду зібралося на площі багато. Молоді й старі, сім‘янини й одинаки, багаті та бідні… Ніде яблуку було впасти. Таке оживлення було рідкістю для нашого невеличкого поселення, тим приємніше робилося на серці від настільки жвавої атмосфери.

Дівчата поки ще соромилися парубків, тому стояли осторонь них. Кокетливо щось обговорювали, сміялися, вихвалялися власними багатствами, себто прикрасами, пліткували... До них я й підійшла, аби не бути білою вороною, хоча цей титул, чомусь, давно й міцно зав'язався за мною.

- Привіт, дівчата! – мовила радісно, отримавши у відповідь незлагоджені вітання.

- Чи чула: Килину хочуть сьогодні засватати! – змовницьким тоном повідомила Лідія – чи не єдина моя подруга.

- Хто? – здивувалася.

Ця красуня не одному хлопцеві гарбуза дала. Дівка видна, вправна робітниця, приданого кури не клюють, а що врода унікальна, так і говорити нічого! Проте Килина жодному залицяльнику за останні роки згодою так і не відповіла. Все чекала чогось. Або ж когось. Цікаво, хто той щасливчик, якому дістанеться ця завидна «здобич»?

- Не зізнається, – розчаровано розвела руками Лідія.

- У мене теж є хороша новина, – заінтригувала подругу, не здатна приховувати і своє щастя. Ним хотілося поділитися з кожним.

- Яка? – здивовано запитала та.

- Сьогодні Орест оголосить про наші заручини та проситиме в батька благословення на одруження! – пошепки сповістила радісну новину.

- Вітаю, подружко! – Лідія ледве не запищала від щастя. - Страшенно рада за тебе. Але, скажу чесно, до останнього сумнівалася, що Орест наважиться піти проти волі батька.

- Він мене любить, – промовила впевнено, – а справжньому коханню і смерть не страшна.

- Ти надто романтична особа, – тяжко зітхнула дівчина. - У світі в наш час, майже, не існує справжності. Лише вигода. Але сподіваюся, в цьому випадку твоя правда. Не хочу, аби ти страждала.

- Орест мене не скривдить, він хороший і щирий, що доводив не раз, – наполягала на своєму, повністю впевнена в коханій людині.

Музика поволі ставала гучнішою. Найсміливіші хлопці радо запрошували до танцю вподобаних дівчат, звідусіль лунав дзвінкий дитячий сміх і гомін дорослих. Ми з Лідією стояли осторонь ватри. Не підходили надто близько й не поспішали доєднатися до загального хороводу. Я чекала на свого коханого, а от чого вижидала подружка – залишалося тільки гадати. Хоча робити це довго не довелося: щойно на горизонті з‘явився Кальвін, дівчина стрілою зірвалася з місця й побігла його здоганяти. Я залишилася стояти сама.

- Вітаю! – щиро промовила до Килини, аби просто не стовбичити. - Сподіваюся, ти будеш щасливою!

Дівчина глянула на мене дивним задумливим поглядом, таємничо всміхнулася.

- І я теж, – мовила вона усміхнено, – нарешті.

Дивним вогнем спалахнули її очі у світлі священного полум‘я. Я дещо збентежено відвела погляд і знову роззирнулася. В поле зору миттю потрапили двоє: коханий хлопець і його батько Устим. Високі й величаві, наче два плоди одного дерева, вони впевненою ходою прямували прямісінько до нас. Музика стихла, пари перестали танцювати й розійшлися у сторони. Двоє завмерли по центру.

- Дуже радий бачити кожного з вас! – привітався староста низьким грубим голосом. – І щасливий, що попри всі начасні турботи й проблеми, ви змогли знайти час для вшанування наших традицій. Знаєте, свято Серця – для багатьох колись стане днем найбільшого в житті щастя, як це було зі мною. Більшість, певно, відає, що саме цього вечора двадцять один рік тому я отримав згоду від своєї дружини, любої Сейї. Нехай спочиває з миром! Ви знаєте, наскільки міцним був наш союз, і я бажаю цього кожному. Щирості, палкості, безсмертності почуттів, бо саме це є суттю життя, його неповторним смаком. У ніч усіх закоханих духи – щедрі та схильні дарувати своїм мовчазним благословенням добру вдачу. Тож задобріть їх і спробуйте вибити собі хоча б маленьку винагороду.

Народ схвально закричав, почувся веселий свист і поодинокі оплески, одначе Устим помахом руки миттю втихомирив свій люд.

- Радо хочу сповістити, що й мій син цієї ночі нарешті поєднає свою долю з коханою жінкою! Тому, прошу, не соромтеся, їжте, пийте досхочу і веселіться: сьогодні чимало приводів для святкування!