Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

чи тричі помічала в себе за спиною. Немісцева, ніколи раніше її не бачила — а живу я на Ледброк-Грові уже тридцять з гаком років.

— Гаразд,— повільно погодився Страйк.— А чому засмутився ваш чоловік? Що, власне, сталося?

— Він серйозно посварився зі своєю літагенткою.

— А з якого приводу, не знаєте?

— Через книжку — останню, що він написав. Ліз — це його агентка — сказала, що то найкраща його річ, а наступного дня запросила його на вечерю і там заявила, що друкувати це не можна.

— Чому вона так передумала?

— Самі в неї спитайте,— відрубала Леонора, вперше розізлившись.— Бо після того він і засмутився. Хто завгодно засмутився б на його місці. Він два роки працював над цією книжкою. Прийшов додому весь знервований, пішов до кабінету, все похапав...

— Що саме — все?

— Книжку: рукопис, усі нотатки, все-все. Лаявся страшенно. Все запхав у сумку, пішов — і все, більше я його не бачила.

— Він має мобільний? Ви йому дзвонили?

— Так, але він не бере слухавки. Він ніколи не відповідає, коли йде геть у такому стані. Одного разу він викинув телефон з вікна машини,— відповіла Леонора, знов ніби трохи пишаючись норовом свого чоловіка.

— Місіс Квайн,— мовив Страйк, чий альтруїзм, зрозуміло, мав свої межі, хай що б він казав Вільяму Бейкеру,— я мушу бути з вами чесний: мої послуги коштують дорого.

— Та це нічого,— незворушно відповіла Леонора.— Ліз заплатить.

— Ліз?

— Ліз — тобто Елізабет Тассел. Літагентка Оуена. То вона винна, що він зник. Хай візьме гроші зі своїх комісійних. Він — найкращий її клієнт. Ліз захоче, щоб Оуен повернувся, тільки-но зрозуміє, що накоїла.

Страйк не мав у цьому такої певності, яку, здається, мала сама Леонора. Він поклав собі в каву три шматочки цукру і випив її, намагаючись спланувати подальші дії. Йому загалом було шкода Леонору Квайн: звичну до чоловікових істерик, до того, що ніхто не відповідає на її дзвінки, до думки, що допомогу вона отримає тільки за гроші. Якщо не зважати на деяку ексцентричність, Леонора Квайн видавалася непримиренно-чесною. Хай там як, а відколи його бізнес розквітнув, Страйк безжально брався лише до прибуткових справ. Нечисленні люди, які приходили до нього з жалісними історіями, сподіваючись, що

особисті негаразди детектива (які преса переповіла і дещо перебільшила) спонукають його допомогти нужденним безкоштовно, пішли розчаровані.

Але Леонора Квайн, яка випила свій чай так само швидко, як Страйк — свою каву, вже підвелася — ніби вони досягнули згоди, і все було домовлено.

— Я краще вже піду,— сказала вона.— Не хочу лишати Орландо саму надовго. Вона сумує за татком. Я їй казала, що пішла до людини, яка його розшукає.

За останній час Страйк допоміг кільком багатим молодим жінкам позбутися чоловіків-ділків, які, з огляду на фінансову кризу, втратили привабливість. Була якась принада в тому, щоб задля розмаїття повернути чоловіка в родину.

— Гаразд,— сказав він, позіхаючи і подаючи їй записника.— Мені потрібні ваші контакти, місіс Квайн. Корисно також мати фотографію вашого чоловіка.

Леонора записала свою адресу і номер округлим дитячим почерком, але прохання надати фото її ніби здивувало.

— А нащо вам фото? Він у тому закладі для письменників. Хай Крістіан Фішер просто скаже вам, де це.

Вона була уже в дверях, коли втомлений і зболений Страйк зумів підвестися з-за столу. Він почув, як Леонора кидає Робін:

— Дяка за чай.

Потім мигнули, відчиняючись, скляні двері на сходи і зразу ж зачинилися з тихим дзвоном. Нова клієнтка пішла.

4

Well, ’tis a rare thing to have an ingenious friend...

William Congreve, The Double-Dealer[5]

Страйк аж упав на диван у приймальні. Диван був майже новий — вимушені витрати, бо Страйк поламав старий уживаний диван, який раніше стояв тут. Оббитий цератою, яка в крамниці мала ошатний вигляд, при необережному русі диван видавав непристойні звуки. Помічниця Страйка — висока, з показною фігурою, з чистою осяйною шкірою і ясними сіро-блакитними очима — уважно подивилася на нього понад чашкою кави.

— Вигляд у тебе жахливий.

— Усю ніч виманював з жінки в істериці подробиці сексуального життя й фінансових махінацій одного британського пера,— озвався Страйк, нестримно позіхаючи.

— Лорд Паркер? — ахнула Робін.

— Він,— кивнув Страйк.

— І він...

— ...крутив з трьома жінками водночас і виводив мільйони фунтів у офшори,— сказав Страйк.— Якщо не знудить, почитай у неділю «Ньюс оф зе ворлд».

— І як же ти розкопав таку інформацію?

— Маю знайомих, які теж мають знайомих,— пояснив Страйк. І знову позіхнув — так широко, що боляче було дивитися.

— Тобі варто лягти спати,— порадила Робін.

— Варто,— погодився Страйк, але з місця не зрушив.

— У тебе сьогодні немає клієнтів аж до Ганфрея, який прийде о другій.

— Ганфрей,— зітхнув Страйк, тручи очі.— Чому всі мої клієнти такі кінчені?

— Місіс Квайн на кінчену не схожа.

Страйк крізь пальці глянув на Робін каламутними очима.

— А чого ти вирішила, що я взявся до її справи?

— Я від самого початку знала, що візьмешся,— не стримала усмішки Робін.— Це твій типаж.

— Не надто молода прибулиця з вісімдесятих?

— Твій типаж клієнта. А ще тобі кортіло позлити Бейкера.

— І наче вийшло, га?

Задзвонив телефон. Досі усміхнена, Робін узяла слухавку.

— Офіс Корморана Страйка,— сказала вона.— Ой. Привіт.

Телефонував Метью, її наречений. Робін скоса глянула на шефа. Страйк заплющив очі й закинув голову назад, склавши руки на широких грудях.

— Слухай,— мовив Метью Робін у вухо; він завжди говорив неприязним тоном, коли дзвонив з роботи.— Мені треба перенести паб з п’ятниці на четвер.

— Ой, Метте,— озвалася Робін, притлумлюючи розчарування й роздратування.

Це вже вп’яте переносилася дата походу в паб. З усіх трьох учасників лише одна Робін не змінювала ні дати, ні часу, ні місця, а щоразу з ентузіазмом сприймала всі пропозиції.

— Чому? — тихо спитала вона.

З дивана раптом захропли. Страйк заснув де сидів, відкинувши голову і так і тримаючи руки складеними на грудях.

— Дев’ятнадцятого колеги йдуть до пабу,— поясни Метью.— Недобре буде, якщо я не піду. Треба показатися.

Робін стримала бажання нагримати на нього. Метью працював на велику бухгалтерську контору, а поводився так, ніби йшлося про соціальні зобов’язання, варті дипломатичної місії.

Вона була певна, що знає