Читати книгу - "У новий рік на драконі!, Галлея Сандер-Лін"

Глава 5

Перед уявним поглядом дівчини досі стояло ґрунтовно прокачане тіло дракона, і вона шкодувала, що він пішов. Так би і дивилася. І не тому, що зголодніла по оголеним тілам, просто... цей конкретний індивід був карколомним. І обличчя, і постать. Вона не знала, хто із чоловіків їй подобається більше. Обидва були привабливими і відрізнялися від звичайних людей якоюсь особливою неземною красою, хоча між собою були зовсім не схожі. Тіло у Макса було м'язистіше, тоді як Валд брав гнучкістю та воістину котячою грацією.

— Значить, ви обидва справжні? — спробувала прийняти нову дійсність Лана. — Не зовсім люди.

— Ще й які!

— А в тебе кінчик хвоста завжди був таким? Я тоді думала, його якийсь хуліган у синій пофарбував, — пригадала вона.

— О ні, кожен із нас має свій колір залежно від стихії, — пояснив чоловік. — Хочеш роздивитися ближче? — він пограв хвостом. — Та підійди вже, годі там сидіти, не вкушу.

Дівчина підвелася зі стільця і ​​обережно присунулась. І справді, шерсть синя, але немає відчуття фарби. Гарний відтінок.

— І ти реально опікувався мною цілий рік? — уточнила вона.

— Угу, сьогодні останній день із визначеного терміну, — кивнув співрозмовник. — Але коли ти знову врятувала подібного до себе, я зрозумів: це доля! Значить, не час нам розходитися. Ти відчуваєш нас і приходиш на допомогу саме тоді, коли це потрібне.

— Що означає «подібного до себе»? — здивувалася Лана, вичленувавши з його тиради, здавалося, найголовніше.

— Метаморфа, — пояснив він. — Такого ж, як і ти, перевертня.

— Як я?! — цього разу вона ледве не промазала повз диван і тільки дивом не впала на підлогу.

Це зараз жарт такий? Бути не може!

— Ну так, як ти і як я, — він сів поруч. — Ми троє — метаморфи та відрізняємося від звичайних людей. Вони це відчувають і неохоче з нами зближуються. Ти ж сама мала це зрозуміти: у тебе від самого дитинства ні з ким не зав'язувалися особливо теплі стосунки, правда ж? Зате одне з одним ми дуже добре ладнаємо.

— І хто ж я, на твою думку? — не могла не спитати вона. — Який звір?

— Як хто?! Біла мишка, звичайно ж! — заявив він, ніби це була звичайнісінька річ у світі. — По тобі ж відразу видно. Але я мишей-метаморфів не їм, тож розслабся.

— Не можу не додати, що дуже і дуже гарна мишка, — на порозі ванної кімнати знову з'явився той, кого назвали Максом. Тепер він був при повному параді. Його чорний одяг із зеленим малюнком теж був зі шкіри, що за структурою нагадувала зміїну (чи драконячу?), і лише підкреслював атлетичну фігуру. Крил за спиною не було. — Максиміліан, — представився зеленоволосий. — Але можеш, як і він, називати Максом. А цей волохатий — Валдіс, але я кличу його просто Валдом. І так, дякую за шалик, — він протягнув їй шматочок строкатої тканини, яким нещодавню прикривав стегна.

— М-да, а ящірка виявилася хлопчиком… — задумливо пробурмотіла дівчина, прийнявши шарф та ще уважніше вивчаючи чоловіка. Було в ньому щось від колишньої рептилії, дещо ледве вловиме, звірине, і водночас людина як людина, чоловік як чоловік. Але, як і Валд, дуже гарний.

— Хлопчик? — перепитав крилатий. — Самець, ти хотіла сказати?

— Угу, він самий. Два самці на одну самку, — вона все ще не могла повірити, що теж належить до тваринного світу, нехай і частково. — А чому тоді я ніколи ні на кого не перетворювалася?

— А про це ми тобі розповімо після ситної святкової вечері, — заявив Макс, який, схоже, знову зголоднів. — Здається, ти приготувала щось смачне.

Ну, воно і не дивно з таким тілом. Та тут, мабуть, стільки м'яса треба, аби прогодуватися.

— Так, мишко, пригощай гостей, свято вже на порозі! — підтримав його Валд. — З тебе — частування, з нас — розмова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍