Читати книгу - "Зламані янголи"

— дві придатні для життя біосфери та ще три таких, над якими потрібно трохи попрацювати; в усіх них є принаймні кілька руїн, але щойно туди дістаються зонди й фіксують щось схоже на міста, всі кидають справи і мчать туди.

— Я сказав би, що «мчать» — це занадто сильно сказано.

На досвітловій швидкості навіть найнавороченіша баржа-колонія перетинала би простір між подвійними сонцями Латімера та цим маленьким братиком зірки з нецікавою назвою майже три роки. В міжзоряному просторі нічого не відбувається швидко.

— Та невже? Ви знаєте, скільки часу на це пішло? Від одержання даних зонда за допомогою гіперкидка до інавгурації уряду Санкції?

Я кивнув. Як місцевий військовий консультант я був зобов’язаний знати такі факти. Зацікавлені компанії проштовхнули формальності, потрібні для Хартії Протекторату, за кілька тижнів. Але це було майже століття тому і, здавалося, мало стосувалося того, що зараз повинен був сказати мені Шнайдер. Я жестом звелів йому продовжувати.

— А тоді, — промовив він, нахилившись уперед і піднявши руки так, наче зібрався диригувати, — з’являються археологісти. Все так само, як і всюди: права заявляють за принципом «хто перший часом, перший і правом», а уряд виступає посередником між тими, хто щось знаходить, і корпораціями, що купують.

— За певний відсоток.

— Так, за певний відсоток. А ще — за право конфісковувати, цитую: «за певну плату будь-які знахідки, що оцінюються як життєво важливі для інтересів Протекторату і таке інше». Суть ось у чому: будь-який пристойний археологіст, який бажає добре заробити, неодмінно прямує до житлових центрів, і так робили вони всі.

— Звідки ви все це знаєте, Шнайдере? Ви ж не археолог.

Він простягнув ліву руку й відтягнув рукав, показуючи мені кільця крилатого змія, витатуйованого ілюмінієвою фарбою під шкірою руки. Зміїна луска виблискувала й сяяла, а її крила ледь помітно рухалися вгору-вниз так, що мало не вчувалися їхні сухі змахи та шурхотіння. Змієві зуби обплітав напис «Гільдія міжпланетних пілотів Санкції», а весь малюнок був увінчаний словами «Земля — для мерців». Татуювання здавалося майже новим.

Я знизав плечима.

— Гарна робота. То й що?

— Я займався вантажоперевезеннями для групи археологістів, які працювали на узбережжі Данґреку на північний захід від Заубервілля. Вони здебільшого були дряпунами, але…

— Дряпунами?

Шнайдер кліпнув.

— Так. А що?

— Це не моя планета, — терпляче пояснив я. — Я тут просто воюю. Хто такі дряпуни?

— Ой. Ну, розумієте, дітлахи, — він спантеличено змахнув рукою. — Щойно з Академії, перші розкопки. Дряпуни.

— Дряпуни. Зрозуміло. То хто ним не був?

— Що? — знову кліпнув він.

— Хто не був дряпуном? Ви сказали: «Вони здебільшого були дряпунами, але…» Але хто не був?

Шнайдер явно образився. Йому не сподобалося, що я перервав потік його думок.

— Було серед них і кілька бувалих. Дряпуни на будь-яких розкопках мусять брати все, що можуть знайти, але завжди знаходяться якісь ветерани, які не поділяють загальноприйнятої думки.

— Або приїздять надто пізно, щоби претендувати на щось краще.

— Еге ж, — цей дотеп йому чомусь теж не сподобався. — Інколи. Суть у тому, що ми, тобто вони, дещо знайшли.

— Знайшли що?

— Марсіанський зореліт, — Шнайдер загасив цигарку. — Цілий.

— Фігня.

— Та ні, правда.

Я знову зітхнув.

— Ви просите мене повірити, що ви викопали цілий космоліт, ні, вибачте, зореліт, а звістка про це чомусь не розійшлася? Його ніхто не бачив. Ніхто не помітив, що він там лежить. Що ви таке зробили — надули над ним булькобуд?

Шнайдер облизав губи й усміхнувся. Раптом він знову звеселився.

— Я не казав, що ми його відкопали. Я сказав, що ми його знайшли. Ковачу, він, блін, завбільшки з астероїд і висить на краю системи Санкція на паркувальній орбіті. Відкопали ми браму, яка до нього веде. Причальну систему.

— Браму? — перепитавши, я ледь-ледь відчув, як по спині в мене пробіг холодок. — Ви маєте на увазі гіперкидач? Ви впевнені, що правильно прочитали техногліфи?

— Ковачу, це брама, — сказав мені Шнайдер, наче малому. — Ми її відчинили. Там видно інший бік. Це схоже на дешевий спецефект в експерії. Зоряний ландшафт, який однозначно ідентифікується як місцевий. Нам лишилося тільки пройти крізь неї.

— На корабель?

Я мимоволі зачарувався. У Корпусі Посланців навчають брехати, брехати під дією поліграфа, брехати в умовах надзвичайного стресу, брехати за потреби незалежно від обставин і абсолютно переконливо. Посланці брешуть краще за будь-яких інших людей у Протектораті, природних чи вдосконалених, а дивлячись тепер на Шнайдера, я розумів, що він не бреше. Хоч що з ним сталося, він цілковито вірив у те, що казав.

— Ні, — він хитнув головою. — Не на корабель, ні. Брама сфокусована на точці приблизно за два кілометри від корпусу. Він досить близько обертається з інтервалом чотири з половиною години. Там потрібен скафандр.

— Або шатл, — кивнув я на татуювання в нього на руці. — На чому ви літали?

Він скривився.

— На хріновому суборбітальному «Моваї». Завбільшки, блін, з хату. Він не проліз би в портал.

— Що? — я кашлянув несподіваним смішком, від якого заболіло у грудях. — Не проліз би?

— Так, так, давайте, смійтеся, — понуро сказав Шнайдер. — Якби не ця маленька логістична проблема, мене б зараз не було на цій граній війні. Я би зношував виготовлений на замовлення чохол у Латімер-Сіті. Заморожені клони, віддалене зберігання, безсмертя, щоб його. Повний фарш.

— А скафандра ні в кого не було?

— А навіщо? — Шнайдер розвів руками. — Це ж була суборбіталка. Ніхто не очікував, що доведеться летіти з планети. Правду кажучи, з планети навіть випускали лише через міжпланетні порти в Лендфоллі. Все знайдене на розкопках мало пройти перевірку на експортному карантині. А займатися цим ніхто не рвався. Пам’ятаєте той пункт про конфіскацію?

— Атож. Будь-які знахідки, що оцінюються як життєво важливі для інтересів Протекторату. Ви не сподівалися на гідну компенсацію? Чи не думали, що вона буде гідною?

— Та ну вас, Ковачу. Якою є гідна компенсація за таку знахідку?

Я знизав плечима.

— Залежить від обставин. У приватному секторі це дуже сильно залежить від того, з ким ви розмовляєте. Можливо, куля в пам’ять.

Шнайдер натягнуто всміхнувся.

— Ви не думаєте, що ми б упоралися з продажем компаніям?

— Я думаю, що ви б упоралися з ним дуже погано. Те, вижили б ви чи ні, залежало б від того, з ким би ви мали справу.

— То до кого б ви пішли?

Я витрусив нову цигарку, не одразу відповівши на запитання.

— Це тут не обговорюється, Шнайдере. Мої розцінки як консультанта вам трохи не по кишені. А от мої розцінки як партнера, ну… — я злегка йому всміхнувся. —