Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

class="p1">— На щастя для мене, пан Банкрофт із вами не згоден. Він має прислати по мене лімузин. Він теж надворі?

— Я не перевіряв.

Десь на стійці пролунав протокольний сигнал. Лікарка закінчила вводити свої дані. Вона відірвала закручений краєчок документа, підписала його пару разів ініціалами й передала Салліванові. Комендант зігнувся над папером, оглядаючи його примруженими очима, а тоді нашкрябав власний підпис і передав примірник мені.

— Такеші Лев Ковак, — промовив він, вимовивши моє прізвище так само неправильно, як і його посіпака в резервуарній. — Владою, наданою мені Угодою ООН про правосуддя, я звільняю вас, передаючи на умовах оренди Лоренсові Дж. Банкрофту на період до шести тижнів включно. З завершенням цього терміну питання вашого дострокового звільнення буде розглянуто повторно. Прошу підписатися тут.

Я взяв ручку й написав чужим почерком своє ім’я біля комендантського пальця. Салліван розділив документи, а тоді передав мені рожевий. Лікарка підняла ще один аркуш, і Салліван узяв його.

— Це — лікарський висновок, який засвідчує, що Такеші Ковака (ЦЛ) було отримано неушкодженим від Управління юстиції Світу Гарлана і згодом зачохлено в це тіло. Засвідчено мною та монітором відеостеження. Дискова копія відомостей про передачу та даних резервуара додається. Прошу підписати декларацію.

Я позирнув угору і спробував відшукати якісь ознаки камер — марно. Сперечатися через це було безглуздо. Я нашкрябав свій новий підпис удруге.

— Це — примірник угоди про оренду, що накладає на вас обов’язки. Прошу уважно її прочитати. Невиконання будь-якої зі статей може призвести до вашого негайного повернення на зберігання до завершення терміну вашого ув’язнення тут або в будь-якому іншому закладі за вибором Управління. Чи розумієте ви ці умови та чи погоджуєтеся нести пов’язані з ними зобов’язання?

Я взяв документ і хутко його проглянув. Нічого незвичайного. Модифікована версія угоди про дострокове звільнення, яку я вже підписував із півдюжини разів на Світі Гарлана. Її мова була дещо сухішою, та зміст був той самий. Одним словом, маячня. Я підписав її, не змигнувши оком.

— Ну, що ж, — Салліван, здавалося, трохи пом’якшав. — Ви щасливчик, Коваку. Не змарнуйте цього шансу.

Невже їм не набридає це казати?

Я мовчки склав свої папірці й запхав їх у кишеню, де лежав лист. Я вже майже повернувся до виходу, аж тут лікарка підвелася та простягнула мені невеличку білу картку.

— Пане Ковак.

Я зупинився.

— Серйозних проблем з адаптацією бути не повинно, — сказала вона. — Це тіло здорове, а ви до цього звикли. Якщо буде щось серйозне… Зателефонуйте за цим номером.

Я простягнув руку і підняв маленький прямокутник картки з машинальною точністю, якої ще не помічав. Це вступала в дію нейрохімія. Моя рука поклала картку до тієї ж кишені, що й решту паперів, а тоді я пішов, без жодного слова перетнувши рецепцію й відчинивши двері. Може, це було виявом невдячності, але я вважав, що в тій будівлі ще ніхто не заслужив на мою вдячність.

«Ви щасливчик, Коваку.» Безперечно. Ходиш у чужому тілі за сто вісімдесят світлових років від домівки за угодою про шеститижневу оренду. Перевезений як вантаж для виконання роботи, якої місцеві поліціянти не торкнуться навіть кийком. Сплохуєш — повертайся на зберігання. Виходячи з дверей, я почувався таким щасливчиком, що мало не заспівав од щастя.

Розділ другий

Вестибюль за дверима був величезний і практично безлюдний. Він дуже скидався на Міллспортську залізничну станцію на моїй рідній планеті. Під похилим дахом із довгих прозорих панелей у надвечірньому сонці сяяла бурштином скляна долівка. На виході з автоматичними дверима гралися двійко дітей, а під стіною винюхував щось самотній робот-прибиральник. І жодних інших рухів. Купка людей, які сиділи без діла у цьому сяйві на лавах зі старого дерева, мовчки чекала на повернення друзів або рідних із видозмінено-вуглецевого вигнання.

Центр завантаження.

Ці люди не впізнають своїх близьких у нових чохлах: упізнаватимуть лише ті, хто вертається додому, а для тих, хто на них чекав, передчуття возз’єднання буде затьмарене холодним страхом: яке обличчя та тіло їм доведеться навчитися любити? А може, вони на пару поколінь молодші й чекають на родичів, які тепер є для них хіба що нечіткими дитячими спогадами чи родинними легендами. Я знав одного хлопця з Корпусу, Муракамі, який чекав на звільнення свого прадіда, засудженого століття з лишком тому, їдучи до Новопешта, він віз прадідові з нагоди повернення літр віскі та кий для гри в пул. Він виріс на історіях про походеньки свого прадіда в більярдних Канаґави. Того хлопа посадили ще до народження Муракамі.

Спускаючись сходами у вестибюль, я помітив компанію, що мене зустрічала. Довкола однієї з лав зібралися три силуети, що неспокійно сновигали в косих променях сонця та здіймали вихори пилу, що там літав. Четверта постать сиділа на лаві, склавши руки й витягнувши ноги. Всі четверо були у відбивних сонцезахисних окулярах, завдяки яким їхні обличчя на відстані здавалися однаковими масками.

Уже прямуючи до дверей, я й не намагався відхилитися в їхньому напрямку, і до них це, вочевидячки, дійшло аж тоді, коли я дійшов до середини вестибюлю. Двоє з них почимчикували назустріч мені з невимушеним спокоєм нещодавно погодованих великих кішок. Кремезні та суворі на вигляд, із охайно підстриженими багряними ірокезами, вони стали на моєму шляху за пару метрів попереду, змушуючи мене або зупинитися й собі, або стрімко їх обігнути. Я зупинився. Недоречно дражнити місцеве ополчення одразу по прибутті в новому чохлі. Я зобразив другу за день усмішку.

— Чим я можу вам допомогти?

Старший із цієї парочки необережно змахнув жетоном у мій бік, а тоді заховав його, ніби на свіжому повітрі жетон може потьмяніти.

— Поліція Бей-Сіті. Лейтенант бажає з вами поговорити.

Висловлювання прозвучало надто коротко, так, ніби він боровся з сильним бажанням долучити до нього якийсь епітет. Я спробував удати, ніби серйозно роздумую, піти мені з ними чи ні, але вони мене спіймали і знали це. За годину після виходу з резервуара людина знає надто мало про своє нове тіло, щоби встрявати з ним у бійки. Я викинув з голови картини Сариної загибелі й дозволив провести себе до копа, який сидів.

Лейтенант був жінкою тридцяти з гаком років. Під золотими дисками її окулярів ховалися вилиці, що дісталися їй від якогось америндського предка, та широкий рот, який саме стиснувся в саркастичну риску. Носом, на який були вдягнені ці сонячні окуляри, можна було відкривати бляшанки. Її обличчя обрамляло коротке неохайне волосся, укладене спереду сторчма. Кітель на ній був завеликий,