Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

ре­зон­но, — що ми звичайнісі­нькі лю­ди, а не свя­ті — як Буд­да, Хри­стос чи Франциск Аси­зький.

Ко­ж­на дія справді вимагає твере­зо­го роз­раху­нку. Як­що її ко­шти від­носно ни­зькі (як у «Бу­рі в пу­стелі»), а по­тенційні зи­ски ви­сокі (міль­йони барелів на­фти), ви­бір ле­г­кий: цін­ності й інтереси вели­кою мі­рою збі­га­ю­ться. Як­що ж ко­шти явно ви­сокі, а зи­ски сумні­вні, не­втруча­н­ня бу­де най­імовірні­шою реакці­єю: ні­хто не захоче вми­рати за Ґданськ чи за «далеку краї­ну, про яку ми мало що знає­мо» (як Невіл Чембе­рлен ви­сло­вився 1938 року про оку­повану Гі­тле­ром Че­хосло­вач­чи­ну).

Прагмати­чна й, здавало­ся б, проста кальку­ля­ція має, однак, два вразливих мо­менти. По-перше, політи­ка не­втруча­н­ня, ча­сто справді ра­ціональна й ви­прав­дана у військово­му пла­ні, зовсім не означає та­ко­го само­го не­втруча­н­ня інши­ми засобами — політи­чни­ми, ди­пло­мати­чни­ми та, особли­во, економі­чни­ми. Не­спромож­ність захі­дних демократій захи­стити че­че­нців від вини­ще­н­ня так, як вони захи­сти­ли косоварів, зовсім не означає, що всю цю історію слід забу­ти, зло­чи­ни — проба­чи­ти, а кремлі­всько­го м’ясни­ка — на від­міну від серде­ги Міло­ше­ві­ча — нагороди­ти Орденом поче­сно­го ле­гіону і про­го­ло­си­ти Лю­ди­ною року на об­кла­ди­нці впливово­го між­народно­го ча­сопи­су. Не­спромож­ність захи­стити Грузію не означає, що бізнес із пу­ті­нською Росі­єю має звично собі три­вати і французькі військові кораблі «містраль» мо­ж­на екс­портувати до роз­бійни­цької краї­ни мовби ні­чо­го не трапи­ло­ся.

По-друге, від­мова Заходу від оборони тих базових принципів, на яких він збу­дований, послі­довно ком­прометує й реля­ти­візує ці принципи, а від­так і делегі­ти­мізує до­мінант­ну пози­цію Заходу у су­ча­сному сві­ті, оскільки її забез­пе­чує не ли­ше мілі­та­рна та економі­чна по­туга, а й гу­маністи­чна си­стема цін­ностей. Позі­рний прагматизм ви­творює не­без­пе­чну ілю­зію та­кти­чних ви­грашів, ко­трі на­справді ли­ше від­тя­гу­ють та при­ховують фу­ндаментальну страте­гі­чну поразку. Сьо­годні­шні ни­зькі ко­шти мо­жуть вияви­ти­ся завтра над­звичайно ви­соки­ми, а га­дані зи­ски — зійти нані­вець. Ко­ли б захі­дні лі­дери вча­сно зроби­ли ви­сновки з досвіду своїх попередни­ків, ко­трі про­тя­гом усіх 30-х років шу­кали «поро­зумі­н­ня» з Гі­тле­ром, вони ле­г­ко перед­ба­чи­ли би, що після російсько­го бліц­кри­гу в Грузії черга ді­йде до Украї­ни. Чи­мало аналі­ти­ків, зре­штою, про­гнозували саме та­кий хід подій ще тоді, у 2008-му.

Не­го­товість і не­ба­жа­н­ня захі­дних демократій на­звати російський кри­пто­фа­ши­стський ре­жим від­повід­ним ім’ям і від­повід­но до ньо­го постави­ти­ся мати­ме наслі­д­ком не ли­ше оку­па­цію Украї­ни і створе­н­ня «саніта­рно­го кордону» від Дон­басу до При­дністров’я. За п’ять-десять років сп’яніла від успі­хів та без­карності ефе­с­бе­шна клі­ка ці­лком мо­же взя­ти­ся за побу­дову ще одно­го «саніта­рно­го кордону» — від Пете­рбу­рга до Калі­нін­града, по­вторю­ю­чи кри­мську спецо­пера­цію у краї­нах Балтії. Російська екс­пансія, яку ни­ні ще мо­ж­на обме­жи­ти в Украї­ні економі­чни­ми санк­ці­я­ми — справді вели­ки­ми й бо­лі­сни­ми для всіх сторін, — завтра вже вимага­ти­ме військово­го втруча­н­ня, від­повід­но до ці­лком конкрет­них натовських зобов’язань.

Ску­пі пла­тять двічі, як ка­же при­казка. У більшо­сті європейських мов вона має свої від­повід­ни­ки. Украї­нцям доводи­ться вчи­ти­ся ни­ні ще й іншої му­дрості — про Бога, який помагає насамперед то­му, хто помагає собі сам, і про світ, який спів­чу­ває насамперед тим, ко­трі від­би­ваю­ться.

3.

Украї­нці інвестували чи­мало надій у те, що вони нази­вають «Європою», тож їхнє роз­ча­рува­н­ня в дрібних, ци­ні­чних, парохіальних і ча­сто неві­глаських політи­ках, які ту Європу ре­пре­зентують, мо­же вияви­ти­ся надто гі­рким і бо­лі­сним. Не те щоб украї­нці споді­вали­ся яки­хось не­гайних мате­рі­альних зи­сків від Угоди про асоціа­цію — її значе­н­ня для них бу­ло рад­ше си­м­волі­чним. Угода ті­льки від­кри­вала шанс на більш-менш чесні ви­бори у майбу­т­ньо­му та мо­ж­ли­вість ми­рно по­збути­ся кле­птократії, що до­грабовувала краї­ну, а від­так — і на по­ступову побу­дову правової держави та «нормальне жи­т­тя у нормальній краї­ні».

Украї­нська револю­ція бу­ла насамперед револю­ці­єю цін­ностей. Вона бу­ла бу­нтом середньо­го кла­су, «бу­ржу­а­зії», про­ти олі­га­рхі­чно­го квазі­фе­одалі­зму. Май­же дві трети­ни про­тестувальни­ків, як показують соціо­ло­гі­чні дослі­дже­н­ня, мали ви­щу осві­ту. Їхній середній вік становив 37 років, роз­мовни­ми мовами бу­ли украї­нська й російська, ре­пре­зентували вони рі­зні ре­гіони й ет­ні­чні групи, хоча ет­ні­чні украї­нці, «захі­дня­ки» і кия­ни про­гнозовано пере­ва­жа­ли.

Май­дан був ще однією спробою до­провадити до кі­нця незаверше­ну в Украї­ні східноє­вропейську револю­цію 1989 року — ту саму, що карди­нально зміни­ла облич­чя Центрально-Східної Європи та Балтії, про­те на Балканах і в постсовє­тських респу­блі­ках дала поло­винча­сті ре­зульта­ти. На Балканах ті ре­зульта­ти вдало­ся ча­стково полі­п­ши­ти за допомо­гою Заходу; нато­мість у постсовє­тських державах, за невели­ки­ми виня­тками, їх звела нані­вець пост­комуністи­чна номенкла­тура, згі­бри­ди­зована з кри­мінальним сві­том у так звану олі­га­рхію. 1991 рік оприя­внив і си­лу, і сла­б­кість украї­нсько­го суспільства, го­тово­го під­три­мати незале­ж­ність на ре­фе­рендумі, про­те не го­тово­го на пре­зи­дентських ви­борах ради­кально ро­зі­рвати зі совє­тським ми­ну­лим і ру­ши­ти центральноє­вропейським, а не постсовє­тським шля­хом роз­ви­тку.

Украї­нське суспільство му­си­ло пере­жи­ти ці­лу декаду занепаду, роз­ча­рувань і ато­міза­ції, перш ніж вступи­ло в новий пері­од громадя­нської мобілі­за­ції, істо­т­но ката­лі­зований «ку­чмагейтом» та делегі­ти­міза­ці­єю то­гоча­сної влади. Помаранче­ва револю­ція стала другою спробою украї­нців покі­нчи­ти із совє­тською спад­щи­ною і пере­орі­є­нтувати краї­ну у бік «Європи» — до верховенства права, ін­ститу­ційної ефе­кти­вності, лі­бе­рально-демократи­чних практик і про­цедур. Украї­нцям знову не по­ща­сти­ло — поча­сти через ні­к­че­мність та без­від­повід­альність лі­дерів, ко­трі всю револю­ційну енергію змарну­вали на дрібні між­усоби­ці замість здійсне­н­ня ін­ститу­ційних ре­форм, а поча­сти — й через власну не­зрілість та недосвід­че­ність. Громадя­нське суспільство вияви­ло­ся цьо­го разу до­стат­ньо си­льним та орга­нізованим, щоб захи­стити свій демократи­чний ви­бір, про­те все ще недо­стат­ньо си­льним і наполе­гли­вим, щоб зму­си­ти нову владу запра­цю­вати по-ново­му.

Третя спроба, що поча­ла­ся ми­рно як «Євро­май­дан», досить шви­д­ко забарви­ла­ся наси­льством, ви­кли­каю­чи рад­ше алю­зії до руму­нсько­го пов­ста­н­ня про­ти Ча­у­ше­ску, ніж до оксами­т­них револю­цій у Східній Німеч­чи­ні, Че­хосло­вач­чи­ні чи то­му ж та­ки Киє­ві 2004-го. Паді­н­ня ре­жи­му і створе­н­ня ти­м­ча­сово­го уряду означи­ли рад­ше поча­ток, аніж кі­нець три­вало­го й бо­лі­сно­го про­цесу суспільної транс­форма­ції — фа­кти­чно­го пере­заванта­же­н­ня всі­єї си­стеми. Краї­на вступи­ла в нове жи­т­тя з роз­краденою казною, астрономі­чни­ми борга­ми, зруйнованою економі­кою і без­надійно скорумповани­ми ін­ститу­ці­я­ми, серед яких су­дова си­стема й право­охорон­ні орга­ни де­градували чи не найду­ж­че.

Замість зосереди­ти­ся на всіх цих про­бле­мах, новий уряд зму­ше­ний був зайня­ти­ся чи­мось ці­лком іншим — стри­му­ва­н­ням російської агресії в Кри­му й на Дон­басі, про­ти­дією провока­ці­ям в інших ре­гіонах, пошу­ком адекват­них від­повід­ей на шалений пропага­ндистський, ди­пло­мати­чний та економі­чний тиск із боку си­льні­шо­го й не­зрівнян­но під­го­товле­ні­шо­го до війни сусі­да. Украї­на ні­ко­ли не пере­бу­вала в та­кому скрут­ному станови­щі за всі роки незале­ж­ності. Але й ні­ко­ли не мала стількох лю­дей, го­тових активно від­стою­вати свій європейський ви­бір.

4.

Ва­жко в цю мить роби­ти якісь коро­тко­те­рмінові про­гнози, а про­те дов­го­те­рмінова тенденція ви­глядає оче­ви­дною. Украї­нський дрейф у бік Заходу невід­воро­т­ний із бага­тьох при­чин. Одна з них — геополіти­чна, чи навіть, у певному сенсі, ек­зи­стенційна.

Украї­на як само­стійний проект, як політи­чна на­ція, не має жодно­го reason d’etre, жодно­го сенсу